Кімната - Емма Донохью
— Що ж, я трішки підрівняю вгорі, коли зможу, — каже вона. — А потім ти зачешешся, як тобі заманеться. Треба зберегти кілька пасом волосся, це ж твоя перша стрижка...
Більша частина волосся летить у смітницю, але Бабця бере три довгі пасма і заплітає їх у кіску. Виходить браслет, його кінці Бабця зв’язує зеленою ниткою.
Вона каже, щоб я глянув на себе в дзеркало, але спочатку я перевіряю, чи на місці мої м’язи. Ні, моя сила й досі зі мною.
На газеті вгорі написано: «Субота, 17 квітня». Значить, я пробув у домі Бабці й Нерідуся цілий тиждень. Перед цим тиждень я прожив у клініці, тож, виходить, у світі я вже аж два тижні. Я все додаю і додаю, щоб перевірити, чи правильно я полічив, бо мені здається, ніби минуло вже мільйон років, а Ма й досі не приходить до мене.
Бабця каже, що треба прогулятися. Тепер, коли моє волосся коротко підстрижене й закучерявилося, мене ніхто не впізнає. Вона загадує мені зняти окуляри, бо мої очі вже мали б звикнути до світла в Зовні і, крім того, окуляри лише привертатимуть зайву увагу.
Ми перетинаємо безліч доріг, тримаючись за руки і не дозволяючи машинам нас роздавити. Мені не подобається триматися за руку. Я уявляю, що Бабця веде якогось іншого хлопчика. Відтак вона подає добру ідею: я можу триматися за ланцюжок її гаманця.
У світі безліч найрізноманітніших речей, і всі вони коштують грошей, навіть ті, що потім опиняються серед сміття. Я бачив, як чоловік, що стояв у черзі попереду нас, купив щось у коробці, а потім зім’яв її й викинув у смітницю. А є ще маленькі картки, списані цифрами, так звані лотерейні білети. Їх купують самі ідіоти, сподіваючись, що ті зроблять з них мільйонерів.
У поштовій філії ми купуємо марки й посилаємо Ма малюнок мене в зорельоті.
Потім ми заходимо в хмарочос, де міститься офіс Павла. Він каже, що катастрофічно не має часу, але робить ксерокопію моїх рук і купує мені в торговому автоматі цукерку. Спускаючись у ліфті, я натискаю на кнопки, уявляючи себе всередині того автомата.
Ми йдемо в якусь урядову установу, де Бабця має одержати нову картку соціального страхування, бо стару вона загубила. Тут нам доводиться чекати цілі віки. Потім вона веде мене в каварню, де немає зелених бобів. Я вибираю тістечко, більше за моє обличчя.
Неподалік від нас немовля смокче цицю — такого я ще ніколи не бачив.
— Мені більше подобається ліва, — кажу я, показуючи на ліву цицю. — А тобі подобається ліва?
Але немовля мене не слухає.
Бабця тягне мене звідти геть:
— Даруйте.
Жінка кладе шарф так, щоб я не міг бачити обличчя дитини.
— Вона хотіла побути на самоті, — шепоче Бабця.
Я й не знав, що люди у світі можуть бути на самоті.
Ми заходимо в пральню, щоб подивитися, як працюють тамтешні машини. Мені кортить залізти в пральний барабан, але Бабця каже, що це мене вб’є.
З Діною і Бронвін ми прямуємо в парк годувати качок. Бронвін відразу ж кидає в ставок усі свої скибочки хліба і поліетиленовий пакет з-під них, тож Бабці доводиться виловлювати його палицею. Бронвін хоче відібрати мій хліб, і Бабця каже, щоб я віддав їй половину, бо вона маленька. Діна просить вибачення за те, що ми так і не побачили динозаврів, і каже, що ми неодмінно сходимо в Музей природознавства найближчої днини.
Ми проминаємо крамницю, біля її входу стоять черевики, яскраві, пористі, з дірочками, і Бабця дозволяє мені приміряти пару. Я обираю жовті. Вони не мають ані шнурків, ані липучок. Я засуваю в них свої ноги, і все. Вони такі легкі, що я їх зовсім не відчуваю. Ми заходимо всередину, і Бабця платить за них п’ять доларів. Це двадцять монет по двадцять п’ять центів. Я кажу Бабці, що ці черевики мені дуже подобаються.
Виходячи з крамниці, ми помічаємо жінку, що сидить на тротуарі, поклавши перед собою капелюха. Бабця простягає мені два четвертаки й показує на капелюх.
Я кладу туди одну монетку й наздоганяю Бабцю.
Пристібаючи на мені ремінь у машині, вона питає:
— Що це у твоїй руці?
Я показую їй другу монетку:
— Це Небраска, я приєднаю її до своїх скарбів.
Але Бабця клацає язиком і забирає в мене монетку:
— Треба було віддати її тій жінці на вулиці, як я тобі й казала.
— Гаразд, я зараз...
— Уже пізно.
Бабця заводить машину. Я бачу лише потилицю, вкриту жовтуватим волоссям.
— А чому та жінка сидить посеред вулиці?
— Вона там живе, бо не має навіть ліжка.
Тепер я почуваюся зле, бо не дав їй другого четвертака.
Бабця каже, що це зветься муками сумління.
В одній з вітрин я помічаю такі самі коркові квадрати, що були в нашій Кімнаті. Бабця дозволяє мені зайти в ту крамницю, щоб погладити і понюхати їх, але купувати відмовляється.
Потім ми заїжджаємо в автомийню. Нашу машину труть великі щітки, однак усередину не просочується ні краплі води. Це дуже весело.
Я зауважую, що люди у світі майже завжди напружені, їм раз по раз бракує часу. Навіть Бабця часто на це жаліється, а вона ж з Нерідусем не ходить на роботу, і я не можу збагнути, як люди, що десь працюють, устигають робити ще й інші важливі справи. У Кімнаті ми з Ма мали час на все. Гадаю, час, немов масло, тонюсіньким шаром покриває весь світ з його дорогами, будинками, дитячими майданчиками та крамницями, тож у кожному місці є дуже маленький мазок часу і всі мусять поспішати, щоб його вхопити.
А ще я бачу дітей, яких дорослі, здається, не люблять. Навіть їхні власні батьки. Так, вони називають дітей гарнюнями й розумниками, змушуючи їх по кілька разів прибирати тої самої пози, щоб фотографії були кращі, але гратися з ними не хочуть; їм більше до вподоби пити каву й балакати з іншими дорослими. Іноді маленька дитина плаче, а її Ма навіть не помічає цього.
У бібліотеці живуть мільйони книжок, і не треба платити за них ніяких грошей. Зі стелі звисають велетенські комахи, проте не справжні, а зроблені з паперу. На полиці «К» Бабця знаходить «Алісу», тільки ця книжка на вигляд зовсім не така, що була в нас, хоч слова і картинки в ній ті самі,
