Кімната - Емма Донохью
— Ну, роби що хочеш. А я піду прасувати, — каже Бабця.
Я дивлюся на шматочки «Леґо», проте не торкаюся їх: ану ж зламаю? За хвилину Нерідусь відкладає газету.
— Давненько я цим не бавився, — каже він, беручи шматочки і з’єднуючи їх.
— А чому ти цим не?..
— Добре запитання, Джеку.
— Ти грав у «Лего» зі своїми дітьми?
— Я не маю дітей.
— Як це так?
Нерідусь знизує плечима:
— Просто не склалося.
Я спостерігаю за його руками, вони легкі, але розумні.
— А чи є слово, що позначає тих дорослих, які не стали батьками?
Нерідусь сміється.
— Люди, що бавляться іншими речами.
— Якими речами?
— Роботою, думаю. Друзями. Подорожами. Гобі.
— А що таке тобі?
— Різноманітні способи згаяти вихідні. Я, наприклад, збирав старі монети з усього світу. Вони зберігались у мене в оксамитових коробочках.
— Навіщо?
— Ну, з ними набагато простіше, ніж з дітьми, — ніяких смердючих підгузків.
Почувши це, я сміюся.
Він простягає мені шматочки «Леґо», які, ніби чарами, обернулися на машину.
У неї одне, два, три, чотири колеса, що можуть навіть крутитися, і дах, і водій, і все, що треба.
— Як ти це зробив?
— По шматочку за кожним разом. Візьми один, — каже він.
— Який?
— Який хочеш.
Я беру великий червоний квадрат.
Нерідусь простягає мені маленький шматочок з колесом.
— Прикріпи це до нього.
Я приставляю шматочки так, щоб виступи заходили в заглибини, і впевнено натискаю.
Нерідусь простягає мені ще один шматочок з колесом, і я прикріплюю його до свого квадрата.
— Чудовий моцик! Врууум!
Він говорить це так голосно, що я кидаю «Леґо» на підлогу і одне колесо відвалюється.
— Вибач.
— Не треба вибачатися. Дозволь я тобі дещо покажу.
Він ставить свою машину на підлогу і наступає на неї. Хрусь! Вона розсипається на шматочки.
— Бачиш? — мовить Нерідусь. — Но проблемо. Можеш починати все спочатку.
Бабця каже, що від мене погано пахне.
— Я завжди мию тіло ганчіркою.
— Еге, але бруд ховається в складках шкіри. Тож я наповню ванну, а ти залізеш у неї й помиєшся.
Вона набирає повну ванну гарячої води і наливає туди гель для бульбашок, що осідає на дно блискучими купками. Зеленого дна майже не видно, але я знаю, що воно й досі там.
— Скидай одяг, солоденький. — Вона стоїть, уперши руки в боки. — Ти не хочеш, щоб я на тебе дивилася? Мені вийти?
— Ні!
— У чому ж річ? — Бабця чекає відповіді. — Ти що, боїшся втопитися у ванні без своєї Ма чи ще чогось?
А я й не знав, що у ванні люди можуть утопитися.
— Поки ти митимешся, я посиджу отут, — каже Бабця, плескаючи долонею по накривці унітаза.
Однак я хитаю головою:
— Ти теж залазь у ванну.
— Я? Але ж, Джеку, я щоранку миюся під душем. Хочеш, я сяду на край ванни?
— Залазь у неї.
Бабця зачудовано дивиться на мене. Потім вона стогне й каже:
— Ну, гаразд, я залізу, якщо ти без цього не можеш, але вперше й востаннє... І я буду в костюмі для плавання.
— Я не вмію плавати.
— А ми й не будемо плавати, я просто не роздягатимуся догола, якщо не заперечуєш.
— Ти що, боїшся?
— Ні, я просто... я не роздягатимуся, якщо дозволиш.
— А я можу роздягтися догола?
— Звичайно, ти ж іще дитина.
У нашій Кімнаті ми іноді ходили голими, іноді одягненими і зовсім не зважали на це.
— Джеку, залазьмо у ванну, поки вода зовсім не охолола.
Але вона ще не встигла охолонути, над нею здіймається пара. Я починаю роздягатися. Бабця каже, що за мить повернеться, і йде собі...
Статуї можуть бути оголені, навіть якщо зображують дорослих, чи, певно, мусять такими бути. Нерідусь каже, що їм хочеться бути схожими на старі статуї, які завжди стояли голі, бо давні римляни вважали тіло за найкрасивішу річ. Я притуляюся до зовнішньої частини ванни, але вона холодить мій пузик. В «Алісі» є такий віршик:
Я знаю від них, що ви в неї були
Й сказали про всіх навпростець.
Вважає вона, що я гідний хвали,
З мене поганий плавець[15].
Мої пальці неначе аквалангісти. Мило падає у воду, і я граюся ним, уявляючи, що то акула. Бабця приходить зі смугастою річчю, схожою на труси і сполученою з футболкою намистом. На її голові — поліетиленовий пакет; це, як вона каже, зветься шапочка для душу, навіть якщо ми у ванні. Я сміюся з неї, але тільки подумки.
Коли Бабця залазить у ванну, вода піднімається, а коли залажу я, то вона мало не переливається через край. Бабця сидить на гладенькому кінці ванни, а от Ма завжди сиділа там, де кран. Я вмощуюся так, щоб не торкатися своїми ногами Бабчиних ніг, і стукаюся головою об кран.
— Обережно.
Чому люди говорять ці слова вже після того, як стає боляче?
Бабця не пам’ятає ніяких ванних ігор, крім «Веслуй, веслуй, веслуй удаль». Коли ми починаємо в неї грати, вода вихлюпується на підлогу.
У Бабчиній ванні немає ніяких ігор. Я бавлюся у підводного човна щіткою для нігтів. Він чистить морське дно й знаходить мило, що обернулося на липку медузу.
Скупавшись, ми витираємося. Я чухаю свого носа і під нігтем помічаю шматочок шкіри. У дзеркалі видніють маленькі лускаті кола, де моя шкіра почала лупитися.
Нерідусь приходить по свої капці.
— Колись я любив робити отак...
Він торкається мого плеча і за мить показує мені тонку білу смужку з моєї шкіри. Я й не відчув, як він її зняв. Нерідусь простягає її мені.
— Оце насолода!
— Припини, — мовить Бабця.
Я скручую білу смужку — виходить крихітна суха кулька з моєї шкіри.
— Ще, — кажу я.
— Не рухайся, дай-но я знайду на спині довгу шкірочку...
— Чоловіки, — каже Бабця і кривиться.
Уранці на кухні нікого немає. Я дістаю з шухляди ножиці й відрізую собі хвоста.
Бабця приходить і зачудовано дивиться на