Новини - Андрій Любомирович Войницький
— Худорлявий. Високий. Симпатичний. Років двадцяти п’яти, рудуватий, очі зелені.
— Секретарю, встигаєте? Про що ви з ним говорили?
— Ну як таке можна згадати? — вигукнула Соня.— Про що дівчина і хлопець балакають за коктейлем? Про всілякі дурниці!
— Він розповідав вам щось про себе?
— Більше розпитував про мене: де навчаюсь, що мені подобається, як проводжу вільний час...
— Він не говорив, чим займається?
— Сказав, що працює водієм трамвая... Чи хотів би працювати, я не дуже зрозуміла... Але мені здається, що він пожартував, і насправді він добре заробляє...
— Чому ви так вирішили?
— Ну, в нього годинник був не з дешевих... І вдягнений добре... Тримався дуже впевнено...
— Він не згадував, де навчається?
— Ні.
Я дивився на публіку в залі, на суддів, на адвокатів і думав про те, що всі вони, схоже, їй вірять. Ковтають байки про те, що Сашу вона знати не знає, і намотують на вуха всю цю локшину. Звичайно, я й сам не знав, коли і де Соня Купер познайомилася з Сашею, теоретично це дійсно могло статися у день загибелі Наташі Штос. Тільки я майже стовідсотково був упевнений, що їхнє знайомство відбулося набагато раніше. Якщо так, то що ми з цього маємо? По-перше: Саша, без сумніву, був присутній на тій вечірці, але брехав мені в очі, що в день смерті Наташі Штос відпочивав у Турції. По-друге: Соня Купер вигороджує Сашу і корчить із себе наївну дурепку, хоч знає його ближче і краще, ніж усі ми, разом узяті. І по-третє: Біс стверджує, що саме Саша вбив Наташу Штос, уколовши їй страшенну погань, може навіть «Білого китайця», і навіть наводить правдоподібний мотив. І може вся справа у тому, що Соня просто знає правду, а зараз вигороджує свого коханця і ділера заразом...
Кілька хвилин я розмірковував, прикидав мотиви і сценарії, і майже перестав слухати Соню. Отямився я, тільки помітивши краєм ока, що Маша щось поспіхом заносить у блокнот. Значить, Соня зараз сказала щось по-справжньому важливе!
Сивий вже не ставив питань, надавши слово мініатюрній прокурорші. У цій справі вона була новою людиною, тому спитала про якусь незначну деталь, і на цьому її запитання вичерпалися. Слово отримала Світлицька.
— Софіє, згадайте, будь ласка, де хто перебував і що робив у той момент, коли ви пішли з кімнати? — звернулася адвокат до свідка.
Соня поспіхом кивнула, наче відмінниця, яка вийшла до дошки розповісти назубок вивчений віршик, і цей кивок, сповнений удаваної готовності, відразу переконав мене, що все, що вона зараз тут скаже, буде чистісінькою брехнею від першого до останнього слова.
— Це я чомусь добре запам’ятала,— задзвенів її голосок під високою стелею судового залу.— Ситуація була така, знаєте, трохи абсурдна. Наташа лежала на дивані... У них там величезний диван, на ньому п’ятеро вільно розмістяться. Лежала і реготала, як навіжена, майже до істерики. Щось її дуже насмішило, і вона ніяк не могла зупинитися... Вона взагалі була смішлива, любила повеселитися... А тут ще додалися алкоголь і наркотики. Вони всі вже були під амфетаміном, і марихуани добряче покурили... Наташа сміялася, її подруга Яна реготала разом з нею, іржала, як конячка, і у мене від цього сміху та галасу навіть розболілася голова...
Соня раптом зблиснула оченятами з нарощеними віями і сплеснула ручками з акуратним рожевим манікюром:
— Ще ж і Саша танцював! — радісно вигукнула вона.— Я згадала! Саша танцював, саме це її страшенно розсмішило! Він заліз на стіл і дуже смішно танцював там в одних шортах і пляжних шльопках! Наче якийсь там ведмідь Балу! І всі вони реготали, як причинні!
— Що в цей час робили Захарченко і Луговий? — з ледь відчутним занепокоєнням спитала Світлицька.
— О, цих танці не цікавили,— махнула Соня маленькою ручкою.— Вони вже вовтузилися зі шприцами, з героїном, зі всією, так би мовити, «кухнею». Обидва як тільки побачили порошок, все інше для них просто вмерло! В той момент я вже зрозуміла, що вони збираються колотися. А тут і сама Наташа каже: «Соня, зараз вмажемося геричом!» — і далі сміється, наче це такий анекдот. Її ніщо у цьому житті не лякало. І на той світ пішла з посмішкою...
Остання фраза по-особливому подіяла на зал, це відчувалося майже фізично. Брат Наташі смикнув вгодованою потилицею, і Соня раптом замовкла, немовби надаючи суддям і слухачам паузу, щоб проковтнути і перетравити цю гірку правду — так, саме так залишила це життя Наташа Штос...
— А потім я пішла звідти,— продовжила Соня вже зовсім іншим голосом, немовби сама жахаючись того, про що йшла мова.— Тільки сказала Наташі, що колотись не збираюся і їй не раджу. Я не хотіла навіть дивитися на це. Якби ж вона мене послухала... Якби вона слухала хоч когось...
— Скажіть, Софіє, коли ви виходили, Руслан Захарченко був у кімнаті?
— Так.
— Це брехня! — викрикнув Захарченко.
