Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Тоді вже. як кинула на воду п’ять малих вінків і шостий великий, обернулася до челядниць і повеліла:
— Решту вінків, діти роду нашого, кинете в річку услід за мною. Піду я від вас, — пояснила тим, що особливо дивувались та виказували жалощі. — Знаю, люд буде питатися в кожної, чому княгиня вчинила так. Ось що кажіть усім. Обри хотіли поглумитися з мене за те, що не скорилася їм і не віддала за тудуна їхнього доньку свою Лілейку. Мене, княгиню вашу, в ярмо хотіли запрягти. Не маючи якогось іншого способу захистити себе, обираю, замість ганебного рабства, смерть і тим кажу всім: не коріться супостатам землі нашої і родів наших. І нині, і потім, коли прийде з дружиною син мій Мезамір, поквитайтеся з ними за мене і за себе. Будьте мужні і непохитні, скажіть усім.
Стала на забороло, глянула в далину, що відкривалася з острозького валу на всі чотири сторони світу, і сягнула вниз, у чисті води ріки родів своїх — Бугу.
Цього спекотнявого дня женці дулібські мали б започаткувати жнива, воздавати хвалу ниві, хлібові, що вродив на ній, леліяти в собі світлі сподіванки на майбутнє, та не леліють, ба навіть не думають об тім. Он які сумні та тихі ходять випестуваним небом і сонцем прибережжям, збирають квіти, плетуть із них вінки й так само тихо та сумирно пускають їх на воду. В одному, другому, третьому місці, на цім і на тім березі божої дарствениці в землі Дулібській — ріки Бугу.
Мужам, що виїхали верхи з лісу, видно, невтямки, щоб то мало значити. А може, супротивно тому, знають, чим заклопотаний люд, і не зважуються зближатися з ним, зашкоджувати тому клопоту. Стоять, доглядаються з висоти свого воседля на конях і ні пари з уст. Нарешті один із них спішується і йде до жон, що при березі.
— По кому жалоба, люди?
— По княгині Данаї і її доньці Лілеї.
Не розпитував далі, таки відав, мабуть, що сталося з Данаєю і її донькою. Пішов купно з жонами в луг, нарвав квітів і вмовив дівчат, що сиділи при березі, сплести два вінки.
— У два чи в штири ряди?
— Плетіть у штири, я ще принесу.
А вже як вінки були сплетені, подякував дівкам, став при березі й пустив те плетиво з квітів на воду. Довго стояв і доглядався, як вони віддаляються від нього та й від берега, а вже по тому добув гуслі, сів на крутім прибережжі й став перебирати струни та дослухатися до голосу струн.
Біля нього мало-помалу почав збиратися люд. Десь із глибини єства разом із згадкою про княгиню Данаю спливла й підступила до серця жалість, а вже вона заговорила в ньому й піснею.
Там над Бугом над рікою
Туман слався під горою,
Гей, гей,
Поміж долею людською.
Слався з ночі, слався рано
Та й назвав долю туманом,
Гей, гей,
Не сестрою — лиш обманом.
Щастям-звабою йде долом,
Коли ніч бере всіх змором,
Гей, гей,
Коли ніч бере всіх змором.
Колисає тоді волю
Та щасливу людську долю,
Гей, гей,
Та щасливу людську долю.
А як днина лиш засяє,
Туман-доля десь зникає,
Гей, гей,
Коли тра, її немає.
Там впаде дивом-росою,
Там спливе жалем-сльозою,
Гей, гей,
Не солодкою — гіркою.
Старші з жон лиш сумували, слухаючи, а молодші, чутливіші до людської біди, втирали й непрохані сльози.
XVIII
Кочагир не втримавсь-таки від спокуси, пішов купно з слов’янами, у яких зайшло на січу з баварськими герцогами, по ратний хліб. Похід тривав недовго, тож Дандал міг і не відати про ту братову сваволю, та обернулося так, що підлеглі франкам бавари змушені були поступитися деякими відхопленими свого часу у слов’ян землями й обсадженими вже баварськими родами. А та втрата не могла не наробити галасу, отож і сли франкського короля не забарилися об’явитись у стольнім стійбищі каганату. Дандалові вручили королівське послання, в якому з подробицями і не без підстав згадувалося, коли і чим допомагали франки аварам, чому допомагали, які обіцянки мали за ту поміч, й питалося під кінець, як розуміти їхнє вторгнення у землі франків нині, хто відшкодує завдану вторгненням пагубу.
Дандалові нічого не лишалося, як вибачитись за свавілля терхана, котрий дозволив собі похід супроти дружньої держави. Довелося давати, звичайно, й обіцянки: надалі такого не буде, а Кочагира кликати до стольного стійбища й думати про покарання.
«Вітець тому й почував себе твердо на місці кагана, що нікого і ні в чому не милував», — гадав Дандал, виколисуючи погрози, і коли Кочагир прибув нарешті та об’явився в наметі, не став довго допитуватися, як розуміти його сваволю.
— Аби не думав і не втішався думаючи, що тобі яко братові моєму багато дозволено, — сказав, не прибираючи в нього погляду, — віднині сядеш у землях, що сусідять із Далмацією. І потім, — додав поспіхом, видно, не бажаючи слухати благання чи виправдання, — щоб не свербіли в тебе і твоїх воїв руки і не поривалися до меча серця, підеш по переселенню купно з турмами своїми в гори Карпати і прокладеш там путь, по якій Форисин і Хафіз могли б правити з антських земель худобу, збіжжя.
Кочагир поривався було перечити і сперечатися з братом, та завважив: марні то поривання. Надто суворо дивиться на нього Дандал, аби піддатися умовлянню і одмінити свій рішенець. Єдине, що виблагав, — піде в Карпати не одразу по переселенню, тоді вже, як стане на новім місці стійбищами та впевниться, що влаштував роди свої, що їм буде що їсти, пити, буде де й зігрітися, коли завіє віхола.
Знав, на переселення та влаштування потрібен час та й час. А з часом, гляди, уляжеться Дандалів гнів, відпаде й потреба іти в Карпати. Та Дандал не забув про покладену на нього і його свавільні роди повинність. Як тільки зайшло по зимі на тепло й підсохла більш-менш упоєна талими водами земля, одразу й нагадав: пора рушати.
Пора то й пора, куди подінеться, тим паче, що це не таке вже й
