Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Ано. Я розумію княжича і повинуюсь віднині тільки йому.

Бував у полі — не міг не тішитись і не відпочивати, тішачись, серцем: нива таки дорідна цього літа. Бував на випасах — і теж блаженствував: худоби не прибуло, швидше навпаки, убавилось, одначе та, що є доглянута і сита.

«Обри, либонь, худобою найбільше беруть. Ано, хіба не видно, за всі літа моєї відсутності нічого не прибуло ані в отарах, ані в чередах, ані в табунах».

На князя Радима не нарікав за це: з кого ж тоді мав брати він, як не з Світозара і його вотчини. Інший міг би й більше поцупити. Добре вже те, що Соколина Вежа якою була, такою й лишилася.

Першим навідав його в прадідній оселі Остромир. Був неабияк радий і збадьорений, не ввійшов — вломився до терема.

— Чолом тобі, брате! — яснів видом і простягав для обіймів руки. — А я почув, що ти на Тивері, та до Радима мерщій, гадав, ти там, у Черні, знайшов пристанище.

— Чолом, Остромирку! Бачу, тобі незле ведеться. Он який бравий вигляд маєш.

— А чому мало б бути зле? Літа не обсіли ще, діти також. Ото лише й клопоту, що дружина та повинності, що їх раз за разом покладає на мене яко тисяцького князь.

— Маєш всю тисячу дружинників?

— Не всю, брате. Лише зветься по-давньому — тисяча. Є в тій тисячі не більше трьох сотень.

— Не багатіємо, виходить. А я йшов землею нашою й думав собі: Тивер недорого поплатилася, ставши аварською данницею; люд порається на полях, не покладаючи рук, з усього видно, живе добрими намірами.

— Мусить, брате Світозаре. Живий про життя думає. А який люд на нивах, бачив? Все жони та жони. Щоб мати мужів для ролейної ниви, як і для ратного діла, потрібні літа та й літа.

— Правду кажеш, Остромирку. Ой, правду!.. Проходь, зроби омивання. Сядемо з тобою за стіл, поділимо, як колись бувало, хліб-сіль та поговоримо.

— Чи варто, Світозаре. Радим жде нас обох.

— Ну, так уже й жде.

— Бігме. Послав мене по тебе. Сказав, аби негайно повертався, і разом з тобою. Там уже й побесідуємо, і хліб-сіль поділимо.

Признатися, не вельми хотілося їхати й бути Радимовим гостем. Після всього, що посварило їх по січі з аварами і що чув по дорозі на Тивер, було б ліпше — і набагато ліпше, коли б Радим сам прибув до Соколиної Вежі. Тут він, Світозар, яко господар, міг би бути відвертіший із ним, ба навіть крутіший. А там, у княжій господі, не скаже того, що хотів би сказати. Одначе й не їхати не випадає. Просить все-таки.

Князь зустрів його, як і Остромир, обіймами, теплим сяєвом в очах.

— Слава богам! — сказав. — Повернувсь-таки до рідного порога. А я почув, що ти подався до дулібів, та й занепав духом. «Що він надумав? — гадав собі. — Чи з тою сотнею, що взяв із собою, можна зарадити такій, як у княгині Данаї, біді?»

— Хто ж це так постарався — аж на Тивер повідомити, що я подався до дулібів?

— Данкові мужі були в Мезаміра й довідалися.

Застілля в князя воістину княже. І бесіда складалася на диво весело і дружньо. Були-бо тут не лише Радим із Остромиром, їхні родини, Велемудра теж кликано. Тож і бесідувати було про що. Брати оповідали про Тивер і тиверців, їхні жони — про дітей та онучат. Не обминули й Світозара своєю цікавістю. Тож мусив казати все, що знав: про відселенців, люд зароський, улицький, втікицький, не забув оповісти, ясна річ, і про себе: з чого живе на полянах, що робить яко стольник і на що уповає.

«Чи ж знають про Данаю? — питався сам себе і приглядався до кожного з бесідників та бесідниць. — Либонь, ні. Коли б казали, давно запитали б уже, надто жони. А втім, коли відають, чого я їздив туди з сотнею воїв, то чому мають не відати, що виїздив?»

При жонах не зважився порушувати цієї розмови, ждав, доки залишиться тільки з братами. Та склалося так, що вони перші порушили її.

— Що ж дуліби? — поцікавився Радим. — Кажуть, збиткуються над ними обри, і то аж надто.

— Мало сказати: збиткуються. Потоптали їхню честь, гідність і чи не найбільше сам Форисин. — Про княгиню Данаю і її доньку чули?

— Ні. А що з ними?

— Нема вже ні Данаї, ні її доньки.

Волотовичі помітно зблідли і видовжили з дива лиця.

— Як то — немає?

— Загинули, обстоюючи свою честь і княжу гідність. Форисин погрожував запрягти обох у рало, коли княжна Лілея не погодиться бути йому жоною. Лілея зробила спробу втекти з Волина до лісу, а лісом — до Мезаміра, і була прохромлена аварською стрілою. Даная ж, не бажаючи стати з княгині рабинею, ходити купно з людом своїм в упряжі чи ярмі, кинулася з розпуки в Буг.

Запала німотна тиша. Князь зосереджено думав щось, а Остромир із Велемудром кидали перестрахані позирки то на нього, то на Світозара.

— Це треба було їм так дуже вже опиратися, — перший надумався і подав голос Остромир.

— Як маю розуміти тебе? — холодно подивився на брата Світозар. — Хочеш сказати, княгиня мала б поступитися Лілеєю, як поступилися ви донькою Ярослави?

— Коли до такого йшлося, може, варто було й поступитися.

— А честь, а гідність княжа?

Радим відчув: йдеться не тільки про Данаю, йдеться й про них, привідців Тивері, і визнав за потрібне стати на бік Остромира.

— У нас ніхто нікого не примушував. Забава сама зголосилася стати Хафізові жоною.

— А ви й зраділи, що не ваша донька чи внуця вчинила так, що є можливість і нагода одкупити кревнячкою потятого в січі Добролика.

— Чому зраділи? Хто тобі сказав, що зраділи?

— Бо не перечили.

— Хафіз вельми дружній із нами, а те піде на пожиток усім нам, і то невдовзі.

— Отож-бо й є, братове, дбали передусім про пожиток і забули про честь. А Даная насамперед про неї думала. Вона не уявляла собі, як то може бути так, щоб люд ходив у ярмі, а княгиня з донею своєю ніжилася тим часом у хоромах.

— Наш люд