Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Аби не сидіти сидьма в затіснім з якогось часу теремку і не мучити себе мислями, як буде, що буде, брала з собою Лілейку і йшла з острогу в окольний город. Одне, цікава була знати, як дуже стежить за нею і Лілейкою Форисин, а друге, певна була: там, між люду, швидше відшукає порятунок для себе і своєї нещасливої доньки.
Її одразу ж пізнали і телющили на неї очі, а ті, що були ближче, хилили й голови. Усе те не подобалося княгині. Нащо вони виказують її обрам? Не дадуть і приглянутися як слід, є вони поруч чи немає. Зрештою вгомонилася й не стала звертати на торжкових уваги.
Найбільше вабили ворота, що вели з города. Чи то ж чатують там обри, чи доглядаються до перехожих? Таки чатують. Щоб дуже приглядалися до тих, що виїздять, та зазирали в повози, не можна сказати, а при воротах стоять і зирять час від часу на тих, що наближаються.
«Коли об’явлюся там я чи Лілейка, — міркує княгиня, — напевне сполошаться і заступлять путь, бо одразу пізнають. Хіба переодягтися й попробувати проникнути через ворота під виглядом торжкових? Одначе це не зараз. До цього і самій треба приготуватися, і челядь напоумити. Та й там, за стінами Волина, мусить хтось ждати вже, і то надійний».
— Княгині, бачу, поміч потрібна?
Аж кинулася з несподіванки: поруч стояв один із тих мужів, що пішли з Виштаком і не повернулися. Одягнений тільки був у вдяганку поселянина.
— Хай челядники йдуть собі, княгине, — підказав. — Ми понесемо поклажу.
— Гаразд.
То були посланці від Мезаміра. Коли добралася з ними до теремка та вислухала, з ким прийшли, чого прийшли, бігме, помолоділа на радощах. Нарешті вона не самотня, за стінами Волина — її спільники, сам Світозар, а то вже не просто світла сподіванка — порятунок.
Знову саджала поруч із собою мужів і знову допитувалась, коли вважають за можливе викрасти їх із Лілейкою у Форисина, як викрадуть.
— Стольник Світозар (у Данаї серце зайшлося і очі засльозилися, коли почула це ім’я) повелів нам не зволікати. Як тільки всі, хто визволятиме тебе, достойна, пройдуть до Волина та відчують себе мужами при броні, маємо дати йому знак: готові стати з тими, що чатуватимуть на заборолі, до січі. По тому знаку лодії його ввійдуть у Лугу і ждатимуть на нас та на тебе з донькою під стінами дитинця.
— Тих, що на заборолі, небагато, їх можете й прибрати. Та чи впораєтеся з тими, що в дитинці?
— Вони тим часом спатимуть, княгине.
Не зовсім вірила тому, що казали, а проте й не вірити не могла. Світозарові посланці — мужі бувалі, їм ліпше знати. Тож коли пішли від неї, місця не могла нагріти собі. Чи то тривожилася так, чи раділа — і сама не знала. Те й робила, що зверталася до богів та благала: допоможіть. Вона ж, княгиня, нікому й ніколи не бажала лихого, хай і їй складеться на добре, не на лихе. Нерозумно вчинила, що сама залишилася і доньку залишила під важкою десницею супостата? Бачить тепер: таки нерозумно. Та чи то така вже провина? Чи справді не допомогла б людові своєму, коли б Форисинові не впала в око Лілейка?
Мужі не барилися, готуючись до нападу на аварську сторожу. І її, княгиню, спонукали не зволікати. Тож вгомонила сяк-так Лілейку та й поспішила скропити домашнє капище кров’ю жертовного птаха.
— Прийміть, боги, жертву мою, — сказала, і тоді вже, як запалав вогонь, а по терему пішов пах смаженого м’яса, стала на коліна й піднесла руки до неба. — Молю й благаю тебе, Перуне, всесильний боже наш. Ти один здатний побороти всіх демонів — на землі і в небі, побий супостатів наших, обрами іменованих. Врази їх огненними стрілами, затьми вічі їхні і мізки в той час і в ту годину, коли ми рватимемо вериги свої і шукатимемо доступу на вольну волю. Змилуйся, боже, і затьми їм на той час мізки!.. І тебе прошу, — мовила, перевівши подих, — богине Ладо, покровителько долі жіночої. Заступися за дитя моє, недругом заверижене, силою спонукуване до небажаного і недостойного імені дулібки злюбу.
Завважила нараз: мужі зайшли й зупинилися неподалік від неї, ждуть.
— Пора?
— Пора, княгине. Бери Лілейку та й підемо.
— Уже вільний доступ до стіни?
— Ба ні, ще тільки прокладатимемо його. Та вам треба бути поблизу.
Була не вельми темна, звичайна, політня ніч. Не світив місяць, одначе доволі яскраво світили зорі, і небо чисте, незамоложене. Тож звідти, куди вивели княгиню й приховали від стороннього ока, видно було, як ходять по заборолу чатові, хай невиразно, все ж видно. Княгиню ознайомили, як діятимуть її рятівники (аби знала і слухалася, коли повеліватимуть): тих, що стоять на чатах, мають прибрати з путі влучно пущеними стрілами. Як тільки те станеться, мужі, з котрими нишкне зараз у сховку, поведуть її та Лілейку нагору, перекинуть через забороло линви, по яких спустяться вниз усі: вона, її донька, мужі-охоронці. Всі інші, коли буде тихо, спустяться пізніше.
Уповали на богів, а ще на те, що в своїм подвір’ї і стіни стануть в поміч. Та й стрільців, казали, підібрали таких, що не промахнуться, і прикриття на випадок чого передбачили. А все ж виправу почали не в добрий час. Пущені знизу стріли не розминулися з обрами, які чатували на валу, одначе не всіх вразили смертельно, і з заборола почулося волання про поміч. Були б обри далеко, на тому й скінчилося б, уражених приткнули б до заборола мечами й робили б своє діло без свідків. Та сталося інакше: хтось із обрів вийшов на той час із гридниці (чи не до вітру), почув волання чатового і зняв тривогу. Тим, що поспішили на поміч, заступили, ясна річ, путь і потяли багатьох, а все ж сили виявилися явно не рівні, щоб вистояти, і княгиню з донькою змушені були ховати в
