Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Таки гаразд, сторожа стоїть, як і стояла.

Сили небесні! Коли б же й там, біля воріт окольного валу, поталанило її дитині. Як шкода, що не може супроводжувати втікачів зором, вал, що довкола дитинця, заважає. А вийти за нього зась. Має набратися терпцю і сидіти мовчки, доки не повернеться челядь і не оповістить, як обійшлося там, біля дальніх воріт. Та де візьме його, того терпцю? Раніш іще вичерпала, і, здається, до краю. Тож не витримала-таки, вийшла з оселі й сіла на порозі. Коли вже не може бачити, то принаймні чутиме, що там, в окольнім городі, буде січа і гам чи обійдеться без них. За визволення Лілейки узявся не хто-небудь, сам Світозар. А він не легковажитиме. Це той думаючий муж, з яким імператорські сли не завжди почували себе твердо. Не може бути, аби він і не зумів обійти аварську сторожу, провести повз неї переодягнену жону. То ж не логофети і не трибуни, то всього лиш сторожа!

Сподівалася ліпшого і ждала, ждала і вірила: коли вже з дитинця Лілейка вийшла неопізнана, там, через окольні ворота, і поготів пройде, визнана звичайною поселянкою. Бо он скільки люду йде в такі дні через них пішо й кінно, з повозами і без повозів. І пильність там не та, що в воротах дитинця.

«А за тамтим разом, — осмикує княгиню тверезіша думка, — хіба не біля окольних воріт затримали твою Лілейку?»

Даная силкується захиститися від непроханої думки, та тієї миті, ніби на догоду перестраху, що зродився вже, саме там, біля воріт окольного валу, почувся людський крик, затим і справжній галас.

«О боги! Невже Лілейну і тих, що з нею, настигла Обида? Тьфу, тьфу на тебе злюща! В таку пору і лізеш до мізку. Заступіться, боги! Заступіться і заступіть собою мою донечку, єдину мою відраду у цім і без того знедоленім житті».

Така, що схопилася б і подалася ближче до того галасу. Та куди піде, коли ж не випустять? Ліпше вже повернеться до свого теремка, доглядатиметься та дослухатиметься до галасу біля дальніх воріт із вікна. А проте і в теремі не могла всидіти. Боліло серце, не знати куди і не знати як поривала тіло тривога. Була б спроможна, випурхнула б із цих чотирьох стін і побігла б через усі сторожі та загорожі, аби на власні очі побачити, чи то ж є потреба тривожитись? Може ж, то радість веселить люд. Коли б то. Милостиві боги! Коли б то було саме так!

А від окольних воріт не було та й не було тих, що мали б прийти і сказати. «Заспокойся, княгине, усе гаразд, обійшлося так, як і передбачали». Замість челядників обри прийшли — і то нескоро, десь аж у пообідню пору і з найлихішими вістями: немає більше віри в твердість княгининого слова. Умерла вона вкупі з її донькою.

Зблідла, либонь, і видивилася на своїх супостатів так, що змушені були умовкнути. Вже опісля десь відповіли на німе її питання промовистіш:

— А як мали б діяти, коли донька твоя порушила дану тудунові обітницю?

— Що ви… що ви кажете оце? — спромоглася врешті-решт на слово. — Як то умерла? Чому умерла?

— Бо втікала з Волина. Уже на річці Лузі настигла її караюча стріла. Княгиня мала б знати: у нас порушникам обітниці не прощають, а тим, що зневажають нас, і поготів.

Більше не чула, що казали. Упала на чиїсь руки, плакала та нарікала на жорстоких, до безуму кривавих обрів, на Келагаста, який накликав їх на землю Дулібську і тим згубив себе, дитя своє, губить до решти її, княгиню Данаю, безневинно покараний люд. Бо розуміла, втрачено все: праотню землю, спроможність жити на ній за своїми законами і локонами, ба навіть останню надію — порозумітися з обрами і тим бодай якось полегшити долю люду свого. А коли так, який вибір має зробити вона, що лишається для неї у цім безцеремонно жорстокім світі? Окрім смерті, нічого. Бігме, анічого!

Поночі до неї проник-таки один із мужів і ствердив те, що казали обри: Лілейку не пощастило вивести в ліс і доправити до Мезаміра. Котрийсь із обрів пізнав її серед тих, що наближалися до воріт, тримаючись завантаженого різною поклажею повоза. Довелося мужам, що супроводжували княжну, хапати прикриті ганчір’ям мечі й ставати до січі. Усе йшло як слід: Лілейку відбили в сторожі і до річки Луги доправили, у лодію посадили. Та не взяли на карб тих, що стояли з луками на вежах, по заборолу. Вони й прохромили княжну стрілою, а вже прохромлена, не втрималася вона на ногах, звалилася в ріку і зникла в хвилях.

— Вертайся, муже, до своїх, — мовила Даная по тривалих та надривних риданнях. — Скажеш стольникові Світозару і моєму синові, князеві Мезаміру, най подбають про звільнення землі і люду дулібського від аварського іга. Мої надії на це, як і спроможності, умерли вкупі з Лілейкою.

Її старалися умовити: треба збороти це горе, стати вище власного горя, та дарма, і слухати не стала. Одним повеліла: ідіть, звідки прийшли, іншим — лишитися на день-другий при ній. А одного досвітку надумалась-таки й послала челядниць нарвати лугових та польових квітів і сплести з них десять малих і два великих вінки. Ті, великі, прикрасила кетягами калини, колоссям із нового врожаю, і, коли обри з’явилися невдовзі й нагадали, настала і її черга йти купно з челяддю на намістя[96] та впрягатися у воза, попросила дозволу взяти з собою челядниць і віддати шану потятій на річці доньці своїй, Лілейкою іменованій.

— Форисин велів, аби йшла негайно.

— Негайно й буде. Кину в ріку вінки, віддам шану померлій та й прийду. Чи ваші покони і цього вже не дозволяють робити?

Промовчали обри, а Даная сприйняла те їхнє мовчання за згоду і повеліла челядницям узяти вінки та йти разом із нею на острозький вал, туди, де Буг набігає на менш потужні потоки Луги й бурлить-вирує, позначаючи межу єднання і борні. Це не так далеко, тож вшанувальниці не забарилися вийти на забороло. Княгиня стала брати по одному вінку й кидати їх на воду. Кидала й примовляла за кожним разом:

— Прийми, доню ласкава, останню шану від твоєї невтішної матері. А це прийми, радість моя, завчасу згасла, дари від землі нашої, та не будь гнівна на нас