Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Серце Маргарити загупало, вона тяжко зітхнула, стала міркувати щось.
— Ну ж бо, сміливіше! — заохочував Волянд. — Будіть свою фантазію, приострожуйте її! Вже сама присутність при вбивстві цього скінченого негідника-барона варта того, щоб людину нагородили, особливо ж якщо ця людина — жінка. Отож?
Дух забило Маргариті, й вона вже мала вимовити заповітні та виплекані в душі слова, як раптом зблідла, розтулила рота й витріщила очі. «Фрида! Фрида! Фрида! — прокричав їй у вухах чийсь настирний, благальний голос. — Мене звати Фрида!» — І Маргарита, затинаючись словами, промовила:
— То я, отже… можу попрохати… про одну річ?
— Вимагати, вимагати, моя донно[324], — відповідав Волянд, — усміхаючись із розумінням, — вимагати однієї речі.
Ах, як метко й виразно Волянд підкреслив, повторюючи слова самої Маргарити — «однієї речі»!
Маргарита зітхнула ще раз і сказала:
— Я хочу, щоб Фриді перестали подавати ту хустинку, якою вона задушила свою дитину.
Кіт звів очі до неба й шумливо зітхнув, але нічого не сказав, видно, пам’ятаючи накручене на балю вухо.
— З огляду на те, — промовив Волянд, всміхнувшись, — що можливість одержання вами хабара від цієї дурки Фриди цілком, звісно, виключається — воно було б несумісним із вашою королівською гідністю, — я вже й не знаю, що робити. Зостається, мабуть, чи не одне — завести ганчір’я й позатикати ним усі шпарини моєї спальні.
— Ви про що кажете, мессіре? — здивувалася Маргарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.
— Цілком з вами згоден, мессіре, — втрутився до розмови кіт, — саме ганчір’ям! — і спересердя кіт стукнув лапою по столі.
— Я про милосердя кажу, — пояснив свої слова Волянд, не зводячи з Маргарити вогняного ока. — Геть несподівано й підступно воно, бува, пролазить крізь найдрібніші шпаринки. Отож я й кажу про ганчір’я.
— І я про те саме кажу! — вигукнув кіт і про всяк випадок відхилився від Маргарити, прикривши вимазаними рожевим кремом лапами свої гострі вуха.
— Ану геть звідси, — сказав йому Волянд.
— Я ще кави не пив, — відповів кіт, — де б оце я пішов? Невже ж, мессіре, святкової ночі гостей за столом розділяють на два ґатунки? Одні — першої, а другі, як каже цей сумний скнара-буфетник, другої свіжости?
— Цить, — наказав йому Волянд і, звернувшись до Маргарити, запитав: — Ви, судячи з усього, людина виняткової доброти? Цнотлива людина?
— Ні, — з силою відповіла Маргарита, — я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попрохала вас за Фриду тільки тому, що мала необачність подати їй тверду надію. Вона жде, мессіре, вона вірить у мою міць. І якщо вона зостане обманутою, я потраплю в жахітне становище. Я не матиму спокою усе моє життя. Нічого не вдієш! Так вже вийшло.
— А, — сказав Волянд, — це зрозуміло.
— То ви зробите це? — тихо запитала Маргарита.
— Ні в якому разі, — відповів Волянд, — річ у тім, люба королево, що тут сталася невелика плутанина. Кожне відомство має робити свої справи. Не заперечую, наші можливості доволі великі, вони далеко більші, аніж гадають декотрі, не дуже прозорливі люди…
— Та вже ж, куди більші, — не втерпів і докинув кіт, який, видно, пишався цими можливостями.
— Ану цить, чорт тебе забирай! — сказав йому Волянд і повів далі, звертаючись до Маргарити: — Але просто, який сенс у тому, щоб робити те, що належить робити іншому, як я сказав, відомству? Отже, я цього не робитиму, а ви зробите самі.
— А чи ж на моє вийде?
Азазелло іронічно скосив полуднє око на Маргариту й непомітно покрутив рудою головою й пирхнув.
— Та робіть же, от морока, — пробурмотів Волянд і, покрутивши глобуса, став вдивлятися в якийсь деталь на ньому, очевидно, пильнуючи й іншої справи під час розмови з Маргаритою.
— Ану бо, Фридо… — підказав Коров’єв.
— Фридо! — пронизливо крикнула Маргарита.
Двері розчахнулися, й пелехата, гола, та вже без усяких слідів хмелю жінка з шаленими очима вбігла до кімнати й простягла руки до Маргарити, а та сказала велично:
— Тобі прощають. Не будуть більше подавати носовика.
Почувся зойк Фриди, вона впала на підлогу ницьма й простерлася крижем перед Маргаритою. Волянд змахнув рукою, і Фрида зникла з очей.
— Дякую вам, прощавайте, — сказала Маргарита й підвелася.
— Ну що ж, Бегемоте, — промовив Волянд, — не будемо зискувати на вчинку непрактичної людини в святкову ніч, — він повернувся до Маргарити, — отже, це не важить, я ж бо нічого не робив. Чого ви хочете для себе?
Запала мовчанка, і перервав її Коров’єв, який зашепотів до вуха Маргариті:
— Алмазна донно, цього разу раджу вам бути більш розважливою! Бо ж фортуна може й вислизнути!
— Я хочу, щоб мені зараз, цієї ж миті, повернули мого коханця[325], майстра, — сказала Маргарита, й обличчя їй спотворилося судомою.
Тут до кімнати увірвався вітер, аж полум’я свічок у канделябрах лягло, тяжка завіса на вікні відсунулася, розчахнулося вікно, й у далекій височині відкрився повний, але не досвітній, а опівнічний, місяць. Від підвіконня на підлогу лягла зеленкувата стяга нічного світла, й у ній з’явився нічний Івасиків гість, що називав себе майстром. Він був у своєму шпитальному вбранні — в халаті, пантофлях та чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його сіпалося ґримасами, він божевільно-лякливо косився на вогні свічок, а місячний потік нуртував округ нього.
Маргарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками й підбігла до нього. Вона цілувала йому чоло, губи, тулилася до колючої щоки, довго стримувані сльози тепер бігли цівками її лицем. Вона вимовляла тільки одне слово, безтямно повторюючи його:
— Ти… ти… ти…
Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:
— Не плач, Марго, не край мого серця. Я тяжко хворий. — Він вхопився за підвіконня рукою, немовби збираючись скочити на нього й бігти, вищирив зуби, вдивляючись у сидячих, і закричав: — Мені страшно, Марго! Мені знову почалися галюцинації.
Ридання душили Маргариту, вона шепотіла, затинаючись словами:
— Ні, ні, ні, не бійся нічого! Я з тобою! Я з тобою!
Коров’єв спритно й непомітно підіпхнув майстрові стільця, і той опустився на нього, а
