Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Новоз’явлений громадянин посинів і залився сльозами каяття.

— Ви хотіли перебратись до його кімнат? — якомога щиросердіше прогугнявив Азазелло.

Сичання роз’ятреної кішки почулося в кімнаті, й Маргарита, завиваючи:

— Знай відьму, знай, — уп’ялася в обличчя Альоїзія Могарича нігтями.

Сталося замішання.

— Що ти робиш? — стражденно прокричав майстер. — Марго, не ганьби себе!

— Протестую, це не ганьба, — ревів кіт.

Маргариту відтяг Коров’єв.

— Я ванну прилаштував… — цокаючи зубами, кричав скривавлений Могарич і в жахові поверз якусь нісенітницю, — сама побілка… купорос…

— Ну, от і добре, що ванну прилаштував, — похвально сказав Азазелло, — йому треба брати ванни. — І крикнув: — Геть!

Тоді Могарича перекинуло шкереберть і винесло із спальні Волянда крізь розчинене вікно. Майстер вибалушив очі, шепчучи:

— Однак це буде, мабуть, ліпше від того, про що розповідав Іван! — Вкрай приголомшений, він озирався й нарешті сказав котові: — А пробачте… це ти… це ви… — він збився, не знаючи, як звертатися до кота, на «ти» чи на «ви», — ви — той самий кіт, що сідав до трамваю?

— Я, — потвердив підлещений кіт і додав: — Приємно чути, що ви так чемно поводитесь із котом. Котам зазвичай чомусь кажуть «ти», хоча жоден кіт ніколи ні з ким не пив брудершафту.

— Мені здається чогось, що ви не дуже-то кіт… — нерішуче відповів майстер. — Мене все одно в лікарні кинуться шукати, — боязко додав він Воляндові.

— Ну чого б це вони мали кинутися! — заспокоїв Коров’єв, і якісь папери та книги опинилися в його руках. — Історія хвороби вашої?

— Так.

Коров’єв жбурнув історію хвороби до коминка.

— Нема документа, нема й людини[329], — вдоволено казав Коров’єв, — а це — домова книга вашого забудовника?

— Т-так…

— Хто прописаний в ній? Альоїзій Могарич? — Коров’єв дмухнув у сторінку домової книги. — Раз, і немає його, і, прошу завважити — не було. А як забудовник здивується, скажіть, що йому Альоїзій снився. Могарич? Який такий Могарич? Ніякого Могарича не було. — Тут прошнурована книга випарувалася з рук Коров’єва. — Й от вона вже в столі забудовника.

— Ви правильно сказали, — мовив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, — що як немає документа, немає й людини. От саме мене й немає, я не маю документа.

— Я вибачаюся, — вигукнув Коров’єв, — це саме й є галюцинація, ось він, ваш документ. Потім він завів очі й улесливо прошепотів Маргариті: — А ось і ваше майно, Маргарито Миколаївно, — він подав Маргариті зошит із обгорілими краями, засохлу троянду, фотографію і, особливо обачно, ощадну книжку, — десять тисяч, як оце ви і внесли, Маргарито Миколаївно. Нам чужого не треба.

— Мені скорше лапи поодсихають, ніж я торкнуся чужого, — набучившись, вигукнув кіт, гопцюючи на валізі, щоб убгати до неї усі примірники злощасного роману.

— І ваш документик також, — вів далі Коров’єв, подаючи Маргариті документ, а потім, звернувшись до Волянда, шанобливо доповів: — Усе, мессіре!

— Ні, не все, — відповів Волянд, відриваючись від глобуса. — Куди накажете, моя люба донно, подіти ваш почет? Мені він особисто не потрібний.

Тут до розчинених дверей вбігла Наталя, як була гола, сплеснула руками й закричала Маргариті:

— Будьте щасливі, Маргарито Миколаївно! — Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Маргарити: — Я ж усе знала, де ви ходите.

— Слугині все знають, — зазначив кіт, промовисто піднісши лапу, — то заблуд гадати, що вони сліпі.

— Чого ти хочеш, Наталю? — запитала Маргарита. — Вертайсь до вілли.

— Душечко, Маргарито Миколаївно, — благально промовила Наталя й стала на коліна, — впросіть їх, — вона скоса зиркнула на Волянда, — щоб мене відьмою зоставили. Не хочу більше до вілли! Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мене пан Жак учора на балю посватав. — Наталя розтулила кулак і показала якісь золоті монети.

Маргарита звернула питальний погляд до Волянда. Той кивнув головою. Тоді Наталя кинулась на шию Маргариті, дзвінко її поцілувала і, переможно гукнувши, вилетіла у вікно.

На місці Наталі опинився Микола Іванович. Він набув своєї колишньої людської подоби, але був дуже сумним і навіть, більше, роздратованим.

— От кого найбільш радо відпущу, — сказав Волянд, гидливо позираючи на Миколу Івановича, — безмір як радо, настільки він тут зайвий.

— Дуже прошу видати мені посвідчення, — промовив, дико озираючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, — про те, де я перебув минулу ніч.

— А це на яку річ?

— На річ подання міліції та дружині, — твердо сказав Микола Іванович.

— Посвідчень ми звичайно не даємо, — відповів кіт, посупившись, — та для вас, хай буде, зробимо виняток.

І не встиг Микола Іванович схаменутися, як гола Гелла вже сиділа за машинкою, а кіт диктував їй:

— Цим посвідчую, що подавач цього Микола Іванович перебув згадану ніч на балю в сатани, бувши залученим як перевізний засіб… постав, Гелло, дужку! У дужках пиши «кнур». Підпис — Бегемот.

— А число? — пискнув Микола Іванович.

— Чисел не ставимо, з числом бомага стане недійсною, — озвався кіт, підмахнув папірця, звідкілясь витяг печатку, за всіма правилами подихав на неї, відтиснув на папері слово «сплочено» й вручив папірця Миколі Івановичу. Відтак Микола Іванович безслідно зник, а на його місці з’явилася нова несподівана людина.

— А це що за один такий? — бридливо спитав Волянд, рукою затуляючись від світла свічок.

Варенуха повісив голову, зітхнув і тихо сказав.

— Відпустіть назад. Не можу бути упирем. Бо ж я тоді Римського мало не на смерть з Геллою вколошкав! А я не кровожерний. Відпустіть.

— Це що ще за маячня? — спитав, наморщивши чоло, Волянд. — Який такий Римський? Що це ще за нісенітниця?

— Прошу не турбуватися, мессіре, — озвався Азазелло й звернувся до Варенухи: — Грубиянити не треба телефоном. Брехати не треба телефоном. Второпав? Не будете більше цього робити?

З радости усе скаламутилося в голові Варенусі, обличчя йому засяяло, й він, не розуміючи, що каже, забурмотів:

— Істинно… тобто я хочу сказати, ваша ве… зараз по обіді… — Варенуха притискав руки до грудей, благально дививсь на Азазелла.

— Гаразд, додому, — відповів той, і Варенуха розтанув.

— Тепер усі залиште мене самого з ними, — наказав Волянд, вказуючи на майстра та на Маргариту.

Наказ Волянда було виконано вмить. По хвилі мовчання Волянд звернувся до майстра:

— То, отже, до арбатського підвалу? А хто ж писатиме? А мрії, натхнення?

— Я більше не маю жодних мрій і натхнення теж не маю, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руки на голову Маргарити, — мене зламали, я нуджуся, і я хочу до підвалу.

— А ваш роман, Пилат?

— Він мені ненависний, цей роман, — відповів майстер, — я надто багато зазнав через нього.

— Благаю тебе, — жалібно