Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Лицарі ми, — знайшовся другий Сіамець. — У бурю потрапили.

Вовк поворушив бровами, кидаючи на братів підозріливі погляди.

— То сушіться, — сказав він. — І оповідайте нам свою історію.

Він сів на підлогу.

Фокусник, Горбач і Стрибунець тихо розсілися навколо. Сіамці перезирнулися й теж сіли, схрестивши ноги та дружно згорбившись.

— Влипли ви, «лицарі», — зашепотів до них Горбач. — Вовк сірка за хвоста може до ночі тягнути.

Фокусник, не чекаючи розпоряджень, поклав собі в ноги гітару, підпер її табуреткою та посмикав за струни.

— А-а, — сказав Вовк. — Славетний менестрелю зі своєю арфою, і ти тут...

Фокусник бадьоро кивнув, перебираючи струни.

— І полонене чудовисько, яке колись пожирало невинних дівиць, а нині розкаялося...

Смердючка всім своїм виглядом зобразив глибоке каяття та, повиснувши з ліжка, жалібно завив.

— Велике його каяття, — переклав Вовк для Сіамців. — Чудовисько щодня згадує дівиць у своїх молитвах, вимолюючи прощення в їхніх розгніваних тіней.

— Ох-ох, — простогнав Смердючка. — Тереза, Анна, Марія, Софія...

— Не будемо, — перебив його Вовк. — У нас гості.

Запанувала тиша. Тільки Фокусник вдаряв по струнах, та ще хом’як, який подорожував светром Горбача, раз по раз чмихав. Сіамці відчули, що загальна увага спрямована на них, і зніяковіло завовтузилися.

— Ти казав, здоровані Чумним Здохлякам не потрібні, — сказав лівий Сіамець до Вовка. — Ми не здоровані. Ми самі їх не любимо. Ми — їх, а вони — нас. Ми самі по собі. Якщо нас не чіпати, тоді й ми не будемо. А вони, як тільки щось, повторюють, наче ми злодії. І власне що самі чіпають. Тепер ще й оці новачки.

Сіамець зітхнув:

— Ви нас не візьмете, я знаю, — він скосив погляд на Стрибунця.

«Тому, що ми тебе били», — подумки закінчив за того він.

— Візьміть хоч Слона, га? Він боїться. Цього новачка, Родимку. Весь час лякається і реве. Візьміть його до себе. Він тихий, коли його не лякають. Бавиться цілий день.

— Хіба він без вас піде? — запитав Стрибунець. — Він же вас любить.

— А ви його вмовите, — пообіцяв Сіамець. — Він слухняна дитина.

Це був Макс. Стрибунець розгледів літеру «М» на бірці.

— Ви тільки цю стінку йому покажіть, — хихикнув Рекс. — За вуха його від неї не відтягнете.

— До вечора, — подав голос Сліпий, який сидів у кутку. — Поки він не згадає про вас і не почне ревіти. Тоді доведеться або його назад, або вас сюди. Або всю ніч стрибати навколо Слона з носовими хустинками.

Сіамці почервоніли й тісніше притулилися одне до одного.

— Приводьте Слона, — сказав Вовк. — І самі приходьте. Тільки не треба нас дурити та Слоном розжалоблювати.

Рекс підвівся сам і допоміг встати братові.

— Дякую, о лицарю з гіпсу, — сказав він. І посміхнувся. Криво. По-іншому Сіамці не вміли. Рекс хотів іще щось сказати, але брат смикнув його за рукав.

«А вони зовсім різні, — здивувався Стрибунець. — Просто це не відразу видно».

Близнюки пішли. Горбач подивився на ліжка й присвиснув:

— Тепер нас десятеро Здохляків. Повний комплект. Тільки нагору вони не зможуть піднятися. Ні вони, ані Слон.

— Я переселюся нагору, — знехотя сказав Вовк. — І Сліпому доведеться. Інакше не помістимося.

Смердючка захитався на подушці.

— Вони зломники, — сказав він. — І злодюжки. У них до фіга відмичок і всяких інших корисних у господарстві речей. Пограбують нас і підуть назад у Мотлохівню, а ми залишимося без усього.

— Нехай тільки спробують, — сказав Вовк. — Тоді ми нацькуємо на них твого Гобліна. Е! — похопився він. — Ану, завішуйте його швидше, поки Слона не привели! А то на його ревіння весь Дім збіжиться.

Горбач і Фокусник заступили Гобліна, присунувши тумбочку, зверху поставили салатницю, а на салатницю — транзистор.

— Тільки вухо стирчить, — сказав Фокусник. — Але незрозуміло, чиє це вухо, так що він не злякається.

— Ось так виглядає розправа над творами мистецтва, — зітхнув Смердючка. — А я, може, всю душу в цього Гобліна вклав.

— Воно й видно, — сказав Горбач. — Уся твоя чорна душа намальована на його пиці.

— Щось гамірно там, — зауважив Сліпий. — У Мотлохівні. Гуркіт.

— Може, їх не пускають? — з надією запитав Стрибунець.

— Щось приблизно таке, — Сліпий підкрався до стіни й припав до неї щокою. Фокусник приглушив звук транзистора. Тепер застінний гармидер почули всі.

— Розкажи нам, Велике Вухо, що ти чуєш? — запитав Вовк.

— Сам ти Велике Вухо, — огризнувся Сліпий. — По-моєму, їх б’ють. Нічого розібрати не можу. Слон аж надто заходиться.

— Значить, це не підстава, — задоволено зауважив Смердючка. — Я маю на увазі — їхній прихід.

Вовк подивився на Стрибунця. Стрибунець болісно насупився:

— Вони ніби ж наші тепер, — сказав він. — Тобто теж Чумні Здохляки.

Вовк кивнув:

— От і я про це подумав.

— Доведеться йти рятувати, — зітхнув Стрибунець. — Якщо вони й справді наші.

Найменше йому хотілося бігти на допомогу Сіамцям.

— Та ви збожеволіли? — обурився Смердючка. — Вас же всього п’ятеро. Вони з вами розправляться, а кімнату штурмом візьмуть. Винесуть усі корисні речі, врешті-решт я також можу постраждати.

Стрибунець заліз у черевик і простягнув Вовкові ногу:

— Зашнуруй, будь ласка.

Горбач стояв напоготові з другим черевиком.

— Давайте швидше, — підганяв він. — Вони там удвох проти всіх.

Фокусник озброївся запасною струною від гітари. Сліпий відліпив вухо від стіни.

— Вони вже в коридорі, — сказав він байдужим тоном. — Можете не поспішати.

Горбач натягнув на Стрибунця другий черевик і побіг до дверей. Зашпортуючись у шнурівках, Стрибунець кинувся за ним. Вони вискочили в тамбур, а потім, штовхаючись, у коридор.

Сіамці дійсно були там. Вони та майже вся Мотлохівня. Одного з Сіамців було видно. Він відбивався від нападників сумкою. Поруч, на підлозі, де повалили другого, крутилося щось павукоподібне з безліччю рук і ніг.

З криком, який нагадував виття сирени, Горбач кинувся в гущу битви. Стрибунець з розгону копнув чиюсь задницю з павукоподібної купи й застрибав довкола, наскакуючи на тих, котрі опинялися зверху. Повз нього метнувся Сліпий, але дивитися на нього у Стрибунця не було часу.

З ворушкої маси, яку він копав, уже вилазили вороги — крекчучи, піднімався Пампух, Плаксій готувався накинутися на нього з кулаками... Дивлячись на них, Стрибунець раптом з жахом зрозумів, що забув зняти протези. А це ж було найголовніше: важливіше, ніж черевики, важливіше, ніж усе інше!

— Не сміти! — пронизливо закричав він в обличчя Плаксія, яке опинилося вже зовсім близько, і вгамселив по ньому черевиком.

Лице щезло, але замість нього з’явилося інше, по якому Стрибунець теж ударив, не перестаючи кричати: «Не сміти!»

Я розбив йому ніс! Ось тільки кому?

Навколо кипіла битва. Стрибунець кинувся до Вовка, який проскочив поблизу, але чиясь рука схопила його за ногу. Він наступив на неї вільною ногою, з неї злетів незашнурований черевик і тут же загубився в загальній малій купі.

Стрибунець думав лише про протези, про те, що їх не повинні зламати. Його штовхнули в спину, він упав на Плаксія, і хтось тут же напосів ззаду. Хтось важкий. Плаксій заверещав. Стрибунець звивався й лупив колінами по його колінах. Хтось сидів на Стрибунцеві верхи і товк його по спині.

Це було боляче, але Плаксієві внизу ще