Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Привіт, — каже вона хрипким голосом алкоголічки та нагинається до своїх двох жердин, щось там підправляючи й застібаючи. З-під светра витикається рожева комбінація, в волоссі стирчать лимонні шкірочки з запасів Лері. Лері тихо стогне.
— Що ти тут виробляєш? — запитує її Горбач. Габі, не відриваючись від панчіх, посміхається фіолетовопомадною пащею. А з полиці Лері, як відповідь Горбачеві, звішується Сліпий. Подекуди — страшенно фіолетовий. Там, де вона до нього приклалася. Розслаблено звішується й зі стуком скидає вниз білу туфлю.
— Мерсі, — хрипить йому Габі, настромлюючи її на свою лижу. Цокає до дверей, надзвичайно велична та горда собою; біля порога її перехоплює Рудий — звідник звідником, ціле рильце в пушку. Вони забираються геть: вона — на голову вища за нього, він — винувато озираючись. Двері ляскають, і далі все доволі тихо, якщо не брати до уваги моїх веселощів. Щоб заспокоїтися, доводиться поїздити по кімнаті.
Стервожер стоїть із таким виглядом, ніби йому силоміць згодували лимон.
— Моє ліжко, моє ліжко, — бурмоче Лері. — Вони осквернили його!
Сфінкс перепитує:
— Що-що? — і сідає на підлогу, щоб отямитися.
Сліпий зіскакує вниз. Кермую до нього й пильно вдивляюся. Усе-таки цікаво.
— Ну, і як воно? — питаю. — Яка вона на дотик, не дуже кістлява?
— Я, мабуть, піду, — скорботно каже Стервожер. — Здається, мене вам більше не треба.
Ніхто його не затримує, і він іде.
— Дякуємо за допомогу! — кричить йому навздогін Сфінкс. — Вибач.
— То як? — знову запитую я Сліпого. — Ти відчуваєш себе іншою людиною?
— Дай спокій, — каже він. — Зараз я вже нічого не відчуваю.
— Моє ліжко! — Лері ніяк не може заспокоїтися. Бігає по кімнаті. Потім вилазить до себе нагору, й тоді лунає його сумний крик.
— Дякую, що не до мене, — каже Горбач. — Величезне дякую, Сліпий.
— Немає за що, — відповідає Сліпий і сідає біля Сфінкса. — Вибач за двері. Не було часу шукати інше місце.
— Нічого страшного, — Сфінкс піднімає погляд нагору, звідки долинає голосіння Лері. — Слухай, що ви зробили з його ліжком? Він же ну просто з розуму сходить.
— Нічого особливого. — Сліпий раптом пожвавлюється. — А знаєш, це насправді кумедно. Не хочеш спробувати? Я її покличу. Виженемо всіх... Ну, й Лері теж нехай залишається...
Лері стрімголов скочується вниз і з жахом витріщається на Сліпого.
— Ні, дякую, — каже Сфінкс. — Тільки не з нею. Мені до кінця життя будуть снитися жахіття.
— Вона що, аж така страшна? — розпачливо запитує Сліпий.
Сфінкс промовисто мовчить.
— Вона — втілення скверни! — верещить Лері, здіймаючи руки до стелі. Він обертається до Сліпого:
— Сліпий! Міняємося білизною — або я там більше не сплю.
— Як скажеш, — поступливо погоджується ватажок.
Лері дивиться на нього з підозрою, і не дарма. Постільна білизна Сліпого заслуговує на окрему пісню, яку я ніяк не візьмуся скласти. Лері, звичайно, свиня й рідко миє ноги, зате він не вештається по Дому босоніж і нічию шерсть на подушки не відригує.
— Я ще подумаю, — заявляє Лері.
— Досить, — Сфінкс підводиться з підлоги. — Твоя білизна давно забула, якого кольору вона повинна бути.
— До того ж тепер ти зможеш нюхати її безсонними ночами, — встрягаю я, — поринаючи в еротичні мрії.
Лері спльовує в мій бік і, схопившись за голову, сідає на підлогу.
— Від завтра буде ухвалено новий закон, — між іншим повідомляє нам Сліпий. — Я ось думаю, як про це краще оголосити? На стіні чи через Логів?
Ми ошелешено мовчимо. Довго. Нарешті Горбач відкашлюється.
— М-м-гм, — говорить він. — А Рудий же не дурень. Знає, що робить.
— Звичайно, не дурень, — відповідаю я. — І ніколи дурнем не був. Усе ж який не є, а ватажок.
Далі знову мовчимо.
Лізу на ліжко й сиджу там, перетравлюючи новини. Їх занадто багато, як для одного дня. Довга Габі, новий закон... Новий закон — це дівчата.
Тут і там, і всюди — вони в нас у гостях, а ми в них... Як раніше, як не було вже дуже давно. Про це незвично думати, і я, хоч як намагаюся, нічого не можу собі уявити, бо немає такої звички, точніше, вона втрачена. Але завтра її доведеться відновлювати: і звичку, і навички спілкування, тому що вони, дівчата, завтра вже будуть тут. Дівчата... Дівчата — це спідниці, духи, коси, залаковані гривки, кінські хвости на потилиці, довгі вії з загнутими кінчиками та стрілки над очима, вістрячками до скронь, і візки з ласкавими іменами, і нігті вузькі, як у Лорда, а народжені вони з наших ребер, але їхні голоси набагато, набагато ніжніші...
І чи п’ють вони чай, а якщо п’ють, то з чим, і де роздобувати оце «щось», і хто їх запрошуватиме, звісно, що не я, але хтось же повинен буде їх запросити?..
— Дихай! — кричить мені Сфінкс. — Дихай, дурню, посинів уже весь!
Похопившись, дихаю, і жити відразу стає легше.
— Дякую, — кажу. — Я тут поринув у всякі різні думки, й вони мене якось заповнили та переповнили…
— Ти краще їх заспівай, — відповідає він. — Твій організм не призвичаєний до мовчання.
Щодо цього він має рацію. Коли я не мовчу, мені краще думається. А ще краще, коли співаю. Так не по-людськи я влаштований.
Повертається Чорний. Скидає в куток гантелі, здивовано дивиться на заляпаного фіолетовою помадою Сліпого і йде в душ. І немає кому розповісти йому про Габі та про новий закон, тому що Лері поскакав до Логів, а я ще не готовий, я повинен розкласти все по поличках, і тоді мене не заткнеш, але поки я не наведу лад у мізках — мовчатиму.
Сліпий сидить на підлозі, впершись підборіддям у коліна. Горбач тренує Нанетту на «взяти чужого». Македонський здирає постіль Лері й витрушує ковдру з підодіяльника. Нічого цікавого. Я вирішую спуститися у двір, там моїм думкам буде просторіше. Може, там я навіть потужу на всілякі сумні теми. Я давно не тужив ні про що й ні за ким, крім Лорда, і давно не бував сам у дворі. Беру свою куртку та їжу. Македонський облишив терзати ковдру й іде мене проводжати.
Я сам-один у дворі. Я люблю гуляти наодинці, це всім відомо. Дощу немає, мокро й холодно. У великій калюжі з каламутними краями та ясною серединкою відбивається моя голова. Чорна та кудлата, немов у дикобраза. Дивлюся на неї, поки не набридає, потім кидаю в калюжу камінчик. І ще один.
Хмари збираються в кетяги, їм уже тісно на небі. Я підбираю третій камінчик — він дивного кольору. Начебто білий. Так здається в пітьмі, але по-справжньому не видно, тому його я ховаю до кишені, щоби потім роздивитися на світлі. Шурхіт дощу, по носі стікають перші краплини. Закидаю голову назад, роззявивши рота. Обличчя вкривають лоскітливі сльозинки, проте в роті сухо. Дощ занадто
