Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Я не знаю, — здався він. — Ти скажи.

Відьма нагнулася до нього і шепнула. Стрибунець закліпав віями. Вона тихо засміялася.

— Чому ти відразу не сказала? З самого початку? Чому?

— Тс-с! Тихо, — відповіла вона, сміючись. — Тільки не кричи. Це не так уже й важливо.

— Чому ти не сказала?!

— Щоб ти не погодився відразу. Щоб добре подумав.

— Я буду щасливий, — прошепотів Стрибунець.

Відьма знову засміялася, і волосся затулило її обличчя.

— Звичайно, — сказала вона. — Звичайно... Але ти все ж подумай.

— Де лист?

Вона похукала на руки й вийняла з кишені камізельки конверт.

— Ось. Не загуби, — Відьма склала конверт і заховала йому в кишеню. — Передаси це своєму другові. А в нього візьмеш інший лист і передаси мені. Сьогодні. На першому, неподалік від пральні. Після вечері. Я буду тебе чекати. Або ти мене почекаєш. Будь обережний.

— Якому другові? — здивувався Стрибунець, але відразу здогадався. — Сліпому?

— Так. Постарайся, щоби вас ніхто не бачив.

— І про Сліпого ти не сказала. Чому?

Відьма запхала руку йому до кишені, заштовхала лист якомога глибше й застебнула кишеню на клапан, щоби конверт не вибивався.

— Ти перевіряла мою сміливість, — докірливо сказав Стрибунець. — Ти мене перевіряла. Але я і так би погодився.

Відьма провела долонею по його обличчю:

— Я знаю.

— Тому що ти — Відьма?

— Та яка з мене відьма? Просто я знаю. Я багато чого знаю, — вона натягнула йому капюшон на голову й відчинила двері.

— Пішли. Холодно.

Стрибунцеві було вже не холодно, а жарко.

— Скажи, — сказав він пошепки, коли вони піднімалися по сходах. — Скажи, а що ти про мене знаєш?

— Я знаю, яким ти будеш, коли виростеш, — сказала вона.

Чорне шатро волосся й довгі ноги. Дзвінкий стукіт кованих черевиків по сходах.

— Правда?

— Звичайно. Це відразу видно, — вона зупинилася. — Біжи вперед, хрещенику. Не треба, щоби нас бачили разом.

— Так!

Він вибіг сходами нагору й на майданчику обернувся.

Відьма підняла на прощання руку. Він кивнув та злетів через проліт. Далі біг, не зупиняючись. Мокрі джинси липнули до ніг. Що вона про мене знає? Яким я стану, коли виросту?

У спальні Сліпого не було. Фокусник, поклавши хвору ногу на подушку, з відсутнім виразом обличчя терзав гітару. На ліжку Горбача височів білий трикутний намет. Щоранку цей намет із простирадл, натягнутих на дерев’яні планки, обвалювався, й щовечора Горбач встановлював його заново. Він любив, коли його не було видно.

Стрибунець подивився на намет. Усередині хтось ворушився. Стінки-простирадла тремтіли. Але вхідна завіса була затягнута, й розгледіти, що всередині, було неможливо. Стрибунець з полегкістю зітхнув. Горбач був у себе, він був зайнятий, і він не підстерігав Стрибунця біля дверей з запитаннями. Стрибунець даремно остерігався.

Смердючка теж був зайнятий. Нанизував на нитку шматочки яблук, які збирався засушити. На підлозі валялася заляпана болотом куртка Горбача.

Вовк звісив ноги з підвіконня.

— У дворі не вистачає похідної кухні, — сказав він. — Для бездомних собак. Ви з Горбачем стояли б у білих ковпаках, а собаки — в черзі, кожна з мискою в лапах.

— Вовче, а хіба по мені видно, яким я стану, коли виросту?

— Дещо видно, — здивувався Вовк. — А чому ти питаєш?

— Просто так. Чомусь захотілося дізнатися.

— Ти, напевно, будеш високий. І не повний.

— А ще вкриєшся прищами, — пискнув Смердючка. — Усі старші прищасті, як суничні галявини. Будеш рудуватий прищастий блондин. І з бакенбардами. Кошлатими такими.

— Дякую, — похмуро сказав Стрибунець. — А яким будеш ти сам?

— Хто, я? — Смердючка помахав недонанизаною в’язанкою яблук і заплющив очі. — Бачу, бачу себе! — проспівав він. — Через шість років. Красеня-мужчину. Мій жагучий погляд пронизує наскрізь усіх і кожного. Жінки падають знесилені до моїх ніг. Пачками. Тільки встигай підбирати їх, нещасних...

— Коли будеш підбирати, не перечепися через свої вуха, — попередив Вовк. — А то вони подумають, що на них комар упав.

Смердючка ображено відвернувся. Намет Горбача задрижав, і звідти вистромилася розкошлана голова:

— Вовче, мене нудить від цієї книги. Того прохромили мечем, цього прохромили мечем. Скільки можна? Мені ці прохромлені всю ніч будуть снитися.

— Не хочеш — не читай. Ніхто тебе не примушує.

Горбач прибрав голову й сердито засмикнув завісу. Намет захитався. Вовк і Стрибунець стривожено спостерігали за ним, поки він не перестав нахилятися.

— Мене, напевно, заберуть до Могильника на день-два, — сказав Вовк. — Завтра вранці. Ненадовго.

— Чому? — насторожився Стрибунець. — Ти ж тепер здоровий.

Вовк ліг на підлогу й заклав руки за голову.

— Хочуть заштовхати в корсет. Буду тягати на собі могильний панцир, як стара, мудра черепаха, — то був жарт, але в голосі Вовка прозвучало дещо таке, чого Стрибунець давно не чув.

— Ти боїшся? — запитав Стрибунець.

— Я нічого не боюся, — відрізав Вовк. Його очі стали злими.

Стрибунець зіщулився.

— Не треба, — попросив він, — Вовче... Твої думки пахнуть зовсім не так, як слова. І це відчутно.

Вовк підвівся на ліктях, здивовано дивлячись з-під сивої гривки:

— Як ти сказав? Думки пахнуть? І ти це відчуваєш? Я б не здивувався, якби Сліпий таке сказав. Але чомусь так говориш тільки ти.

Вовк насміхався, але його очі перестали бути колючими, і Стрибунець заспокоївся.

— Паршивенький лексикон, — шепнув Смердючка, який підслуховував їхню розмову.

— Сам ти паршивенький, — заступився за друга Горбач з глибини свого намету. — Це гарно. Стрибунець сказав, як поет.

Стрибунець засміявся. Горбач знову вистромився назовні:

— А якщо вони тебе не відпустять, що нам робити? Ну бо а раптом не відпустять?

— На цей випадок я надішлю вам листа з інструкціями, — пообіцяв Вовк.

Смердючка зрадів:

— Виконаємо, — пообіцяв він. — Дім аж здригнеться, слово Смердючки. Прикуємо себе ланцюгами до дверей Могильника. Обіллємося бензином і почнемо перекидатися сірниковими коробками. Усе буде зроблено на найвищому рівні.

— Вірю, — серйозно сказав Вовк. — Ти цілком спроможний таке влаштувати.

Біля пральні було темно й безлюдно. Стрибунець сидів на підлозі, коло зачинених дверей, чекав на Відьму та намагався думати про приємні речі. А не про те, що неподалік хтось явно дихає, а можливо, що й підкрадається. І не про те, що дірка в стіні підозріло блищить. Наче звідти дивиться чиєсь око.

Коридор біля пральні пахнув дезінфекцією. Лампочка світила тьмяно, а далі, в бібліо­течних відсіках, було зовсім темно, і Стрибунець не дивився в той бік, щоб не бачити чорнильних тіней від шаф-вертушок, в які старшокласники складали прочитані журнали. Йому зовсім не подобалися ці тіні. Чим більш нерухомими вони були, тим менше подобалися.

Його відволікло гудіння ліфта. Стрибунець прислухався. Брязнули двері, й по лінолеуму зашелестіли чиїсь кроки. Він підвівся.

На світло вийшла Відьма.

— Вибач, — сказала вона. — Я затрималася. Тобі, напевно, було страшно тут самому?

Стрибунець відразу забув про тіні шаф і про око в стіні.

— Чого тут боятися? — сказав він. — Тут же нікого немає. Лист у мене в кишені. А той