Меч Арея - Іван Іванович Білик

Гримільда не відповідала. Звичайно, то так, але їй сама думка про грізного володаря русів була неприємна. Втрутився єпископ Ратарій:

— В землі Гатіли многі християни, дочко. Многі витязі віри нашої там. На тобі залежиться — зверне Гатіла очі свої до Христа чи не зверне. Есфір стала жоною царя Артаксеркса, щоб урятувати Мардохая й увесь єврейський рід від злого Аммана. Так речено в святому письмі, дочко. Стань же й ти новою Есфір'ю й порятуй свій народ.

Гримільду прорвало. Тепер вона вже знала, в чім річ і чому її так старанно випихають за того «злого Аммана». Вона крикнула не до єпископа, а в вічі своєму середульшому братові, правій руці короля.

— Он що вам треба! Заткнути мною пащу лютого лева, якому колись наступили сте на хвіст! Тепер я вже відаю! Все відаю! Й не вмовляйте мене — не буде сього ніколи!

Вона втекла на другу половину терема — до свекрухи, впала на лежанку й зайшлася лютим плачем, а стара сиділа й нічого не казала їй, навіть не ворухнулася коло свого кужеля. Гримільда голосила й тіпалась у лихоманці, коли ж сльози ссякли й на неї напала болісна гикавка, стара Ойда взяла зі столу мідяну кварту й піднесла невістці. Гримільда, цокнувши зубами по червоних вінцях, випила все й злякано підвела очі на свекруху:

— Що дала-с мені випити?

В горлі їй гіркотіло й пекло, але й гикавка, й тіпаниця враз урвались. Ойда мовчала.

— Що було в кварті, речу? — підвищила голос Гримільда.

Стара повільно, по складах проказала глухим і мовби не своїм голосом:

— Одворот-зілля й приворот-зілля, й будеш йому жоною.

Молода жінка, не кліпаючи, дивилася на неї.

— Пощо зробила-с таке?

Стара нахилилася над нею, чорна й лиховісна проти світла віконечок, і тільки розпатлане сиве волосся їй мовби сяяло навколо голови. Гримільді здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена відьомська іскрина. Вона аж підвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тільки привидилось, але так нічого й не побачила. Свекруха відповіла:

— Кров Сікура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годні ні до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато літ попереду.

То було справді страшне, те, що казала Ойда, й невістка дивилася на неї, мов приворожена, зовсім упритул, і не могла відвести погляду від її очей.

І коли трохи згодом рипнули двері й увійшов єпископ Ратарій, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фіалкову сутану й фіалкову шапчинку на голові, опасистий єпископ сказав:

— «Хто піде за Христом, той не має ні вітця, ні матері, ні братів, ні сестер», — так рече в посланні свому апостол Лука.

Гримільда ж думала своє. Хто сказав сі слова вустами Ратарія? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на єпископа, тоді на стару Ойду й тремко зітхнула В голові їй усе переплуталося, й не могла нічого ні втямити, ні розібрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромі, чому вона тоді не надала ніякого значення. «Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися...» Вона не знала, що то за Рахіль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно її, тільки її.

Гримільда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нікого не бачила.

Вранці вона дала себе взяти й везти до королевого хорому, де відбулося сватання за руським, та готським, та лужицьким звичаями, а коли над землею її дитинства впав перший сніг, вона була вже в стольному городі Кия. Вуста Гримільди, які стулилися того дня в далекому сільському теремці, й очі її, які висохли того ж дня, так і лишалися всю дорогу, й вона їхала, мов заціплена, й настирливі слова морозили їй схололе серце: «Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися...»

Таку й побачив її Великий князь київський Гатило. Перед ним стояла не Гримільда, а та, колишня, Ясновида-княжна, що на все життя запала йому в душу...

В літо 448-е

— Не мав Христос плоті, яко плоть людська, злилось-бо воєдино в ньому тілесне та божественне.

Так сказав Єутихій, архімандрит царгородського монастиря, й оголосився супротиву патріархові всії церкви християнської Флавіана, й мав друзів у лиці веліміжного Хрисафія-євнуха та самого імператора.

Й скликав патріарх Флавіан собор малолюдний, і нарекли Єутихія єретиком, але вбити не могли, прислав-бо Хрисафій на спомогу йому ратників. І став на бік Єутихія Діоскор, архієпископ олександрійський, і вбоявся засилля кліру єюпетського папа Лев, і потяг руку за патріархом Флавієм.

Була-бо то рать не за бога нашого Ісуса Христа, але змагання за волость: хто візьме гору — константинопольська чи ж єюпетська знать веліміжна.

В літо 449-е

Й знову писав ябеду Лев, папа римський, імператорові Теодосієві Другому, й паче ж Пульхерії всеміжній, знавши про її зненависть до євнуха Хрисафія. Й скликав імператор новий собор в Ефесі місяця серпня в 8 день, і прозвали люди собор той татським.

І зібрався в Ефесі ввесь клір верховий і всі єпископи — й грецькі, й латинські, й єюпетські, й кричали сторонці Діоскора та Єутихія:

— Навпіл рубайте тих, котрі речуть: «Христос має. два єства!»

Й удерлися мнихи числом тисяча, й вів їх чернець Варсума, й почали бити сторонців патріарших Флавіанових, і ховалися єпископи під столи, й витягали їх, і знову били, нотаріям же єпископським переламували пальці. Й повержений був Флавіан, і сам Діоскор топтав його черевіями своїми. На сторожі ж стояла рать Хрисафієва. Й зріклися всі єпископи слів своїх, і прокляли Флавіана й заслали його в країни дальні, й замучили там.

І сів на столі патріаршому паки єюптянин, ім'ям Анатолій, і сидів літ 9.

У те ж літо видав конунг візіготський Теодорік дочку свою за сина велійого жупана вендського Гейза, й стало замир'я межи готами й венедами.

В те ж літо, місяця сніжного в 28-е, перемогла Пульхерія ворога свого первійшого Хрисафія й узяла всю волость у руки свої. Й то був удар по товстосумах єюпетських, і правити стали товстосуми константинопольські.

Пульхерія ж, убоявшись людності царгородської, яка надто запально змагалася в битвах божих,