Меч Арея - Іван Іванович Білик
Перед ним, високо тримаючи бриту голову з білим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугів. Гатило дивився на нього й порівнював із ним себе. Скільки ж то літ минуло відтоді, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом співав йому пісню про ведмедя-русина? Мабуть, і пригадати було б годі, коли б усі не пам'ятали, що того літа помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять літ, і то була правда, хоч як сумно зізнатися собі самому, що й ти постарів на тридцять п'ять літ, і зим, і весен...
— А міцний єси ще вельми, — сказав Богдан, і те саме подумав про себе.
— Дуб у болоті не гниє, Гатиле.
Се була теж істина, й Богданові стало надзвичайно приємно, що старий готаман назвав його не князем і не Богданом, а тим іменем, яке сам йому колись причепив.
— Пощо чолом б'єш, готамане? — запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак і досі стояв перед ним наввипинки. — Ти сідь, у ногах правди не є...
— Спаси Біг. А то-м помислив, що й мене маєш хіть морити, як останнього сла грецького наче. Звик єси, що всі стеляться перед очі твої?
Гатило похмуро всміхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усівся:
— Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов єси для так.
У кутку сидів, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданів син. Він був чорнявий і широкобровий, схожий на матір, але всім іншим удався в батька — й зростом, і кремезними плечима, й навіть дивився так, як і Гатило, з-під брів.
— Забрав єси Годоя, князя нашого кошового, — нарешті обізвався Шумило.
— То й що є? Хіба вольниця косацька так вельми князя хче?
Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив білі вуса.
— Хче не хче, а вирій без матки не може. Кіш мене сле до тебе таки чолом бити...
— Пощо? Годоя вам усп'ять?
Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмішку.
— Ні, Гатиле. Відаю й я, й инчі відають, що не даси нам узворот Годоя.
— За чим же слють тебе?
Шумило блимнув у куток, де мовчки сидів Данко, тоді подививсь на Богдана й сказав:
— Пусти нам княжича.
— Княжича?
Богдан теж узявся за свій шпакуватий оселедець і накрутив його вузлом на руку. Тоді глянув назад
! кивнув синові, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподіваного повороту. Княжич устав і перевальцем пішов до дверей, несучи меч під пахвою.
— Княжича, речеш, — аж обізвався Гатило. — Хіба ж не відаєш ти, що я-м нарік його на стіл великокняжий, у себе місто?
Косак засовався на лаві й підібрав поли безрукавої гуньки, що розхристалася на грудях.
— Бо не за нього ж б'ю, — сказав він. — Б'ю за меншого твого, Юрка.
З-під гуні старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому череві.
— Малий ще.
— Малий? А згадай-но, Гатиле, який був єси ти, коли...
Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, і страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навіть якщо мала, коли ж її примучувати, — стережися дати помилу. Він так і сказав Шумилові, й вони ще довго сперечалися. Тивун приніс їм холодної браги з зимнику, вони випили всю й так ні до чого й не домовились. Не міг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князеві, Великому князеві, треба дбати й про те, як за нього думатимуть і як говоритимуть люди.
Коли вони виходили зі світлиці, стояв пізній обід. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумилові, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут підійшов Данко. Широкі чорні брови його були стулені в суцільну пряму смугу, й очі з-під них дивилися твердо, навіть твердіше, ніж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом:
— Посадіть мене.
— Куди?
— До косарів.
— Уречен сси столу великокняжому, — сердито відрубав Гатило й пішов геть.
— Я скидаюсь! — навздогінці гукнув йому син, і Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тоді взяв старого косаря за плечі й мовчки потяг у столову світлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав їхню розмову. Він уже давно спідлоба дивився на батька — ще відтоді, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка.
Тоді Богдан сказав йому: «Великий князь не належиться до себе, але до великокнязівського столу». Данко, звичайно, не зрозумів його, бо в двадцять з невеликим літ між думає зовсім не так, як у його сорок сім. Гатило бачив се й не знав, що робити. Він наказав тоді боляринові негайно віддати свою доньку заміж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, і се страшенно боліло Богдана.
Він чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов і не чув його розмови з сином. Богдан у думці подякував готаманові, а по обіді, коли гості розійшлися, спитав:
— А що: взяв би-с і Данка?
— Взяв би-м! — охоче пристав на те Шумило. — Але то є не для мене самого, а для коша.
— Відаю, — мовив Гатило. — Відаю. Посаджу вам Данка. Тільки... ходи роті до мене.
— Якій роті? Об чім? — скинув білі брови Шумило.
— Ходи роті, що прийдеш навчителем моєму молодшому, Юркові.
Се вже було щось геть інше, таке, що старий лугар і не думав досі про нього. Він так і не відповів нічого, лише вранці прийшов до Гатила й сказав, привітавшись піднятою рукою, як то робили косаки:
— Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дідуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Відвезу Данка й прийду... Чи маю й землю
