Меч Арея - Іван Іванович Білик

Шумило хитро посміхнувся, й Богдан лише рукою махнув.

— Мав Юрко навчителя доброго, та...

— Головою наклав? Богдан кивнув:

— У Мізії.

— Чув єсмь... Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Біг кожному в раті лягти, а не за піччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть мені зичиш, а тепер виджу, шануєш покон вітців своїх.

На тому вони й розійшлися. Того-таки дня Данко постав перед вітцем у новому вигляді. Від його буйного чорного волосся на голові лишився тільки лискучий оселедець коси, й тім'я сяяло проти сонця біле й не-засмаглс й здавалося химерною габрійською ярмулкою в порівнянні з брунатним обвітреним лицем. Данко вклонився батькові до землі, й Гатило дав йому на нову дорогу свій важкий і довгий меч. Княжич торкнувся вустами леза коло вруччя й з тієї миті перестав бути княжичем.

— А там, у Лугах, і землю їсти-ймеш, — хитро примружився Шумило й провів долонею по вусах, аби стерти посмішку.

Того ж дня вони з Данком побралися на Луги, й Гатило довго думав про них обох. Як добре було б Данкові мати поряд себе такого Шумила... Але ж і з Юрка треба людину зробити. Надто він ласкавий і ніжний, а се не личить синові Богдана Гатила. Чомусь пригадалися події сього літа, й Викула, й Максимін, і золотий перстень із тьмяним камінцем смарагда, ідо й досі десь лежав у княжій опочивальні, й Богдан уголос повторив:

— Не личить синові Гатила...

Й раптом заболіло серце. Заболіло вперше в житті. Перед очима пропливли картини давно забутої юності, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, він побачив затуманене обличчя русявої чорноокої жінки, майже дівчини, яку кохав колись і якої не дала йому доля. Він зашилив руку в пазуху собі й потер долонею те місце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки біль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в житті.

Богдан сумно всміхнувся й устав. Доки серце не кольне, людина й не згадує, що воно в неї є в грудях. А таки ж є... Він підніс угору ту руку, якою допіру тер серце, й гаряче проказав:

— Дай йому. Боже, тверду дісницю й холодний розум. Я-м завинив проти нього — хай ліпше на мені окошиться...

Й озирнувся, відчувши, що хтось мовчки стоїть у дверях. То був старий конюший Вишата. Князева молитва вразила його, й було трохи незручно, що став свідком тих сокровенних слів.

— Там... — сказав Вишата. — Хладівой. — І махнув рукою за глуху стіну світлиці.

Гатило вийшов услід по ньому, хоч личило б сидіти й чекати гостя тут, у теремі. На княжому дворі було душ із півсотні можів, убраних у куці жупанчики та вузенькі, об нозі, гачі, й Богдан би й так упізнав, що то венди, навіїь коли б Вишата й не казав йому. Можі були при повнім оружжі, закурені й стомлені. З гурту виступив молодий між у розшитій золотим галуном кацавейці й підійшов до Богдана:

— Чест Вельому ксьондзові Гатілі!

Й легко вклонився.

То був, напевно, Хладівой, син жупана з верхнього Дунаю, й Гатило кивнув йому.

— З такою раттю прийшов єси брати город Київ? — пожартував він, і юнак знітився.

— Не, пане ксьондзе! Неї Пришед єсмь о помоц волати.

— Що є стало?

— Ойтєц муй помрл єст.

— Жупан Хладівой?

— Так, пане ксьондзе, муй ойтєц...

Юнак був русявий, дуже русявий, аж Богданові здавалося, ніби волосся в нього, що спадало аж до пліч, вигоріло на сонці. Але руки мав великі й міцні, певно, такі руки вміють тримати меч.

Він повів хлопця до хорому, Вишаті ж наказав розмістити можів Хладівоєвих на спочин. За вечерею жупанич оповідав йому свої пригоди. Сиділи тільки втрьох — вони двоє та Вишата. Старий конюший за ввесь час не промовив і слова, хоч і слухав дуже пильно й пив разом із ними.

На верхньому Дунаї, власне, між витоками сієї річки та річки Райни, де починається земля латинців, коїлося недобре. Конунг Теодорік, володар готів, намислив чинити кови. Коли раптово помер зверхник тієї землі жупан Хладівой, Теодорік посіяв ворожнечу між його двома синами: Хладівоєм та Міровоєм. Стіл мав обійняти старший, а готський конунг підіслав якогось райтера, й той нашептав молодшому братові Міровоєві: «Якщо ти не забереш столу вітцевого, твій брат Хладівой уб'є тебе. Він просив конунга Теодоріка о поміч проти тебе, щоб забрати твою частку вітчини, а тебе звести».

Нерозважливий Міровой негайно обложив брата в батьківському домі й тримав облогу сім день, аж поки люди почали падати від спраги, бо колодязя в дворищі жупановому не було. Хладівой ледве врятувавсь утечею з вірними людьми й ще дві сідмиці блукав горами та лісами. Міровой же переслідував його по п'ятах. А коли дісталися Нового Лугу, який там називають Нови Лунг, а готи кажуть Нівлунг, або ж Бургундія, то стало відомо, що Міровой уже сидить на вітцевому столі сам.

— І страхає мене, Велій ксьондзе, же якби-м я вернувся, стяв би мені голову. Проше о помоц, панє ксьондзе!

Богдан мовчав і тільки дивився на миготливий язичок товстої свічі на заставленому тарілями столі. Звичайно, Теодорік — старий і лукавий лис, і се Богданові давно відомо. Готський конунг сьогодні скаже одне, а взавтра зовсім інше, й клястиметься, що то суща правда, й спробуй-но впіймати його на шпаркому. Але Гатило ще не вирішив, як йому чинити в сьому випадку й що сказати молодому жупаничеві, який прийшов до нього зі скаргою на конунга та на свого рідного брата.

— Сидіти-ймеш тут, у мене, поки що. Там видно стане, — відповів невизначено Гатило й заходився розпитувати про все, що чув і що бачив Хладівой, блукаючи світами. Жупанич видався балакучий і довірливий, і Гатило подумав, що се саме ті риси, яких не повинен мати володар, але змовчав. Хто ще зна, який той другий брат, молодший, Міровой.

Хладівой розповідав про римлян, чиї сли дуже часто проходять через його вітчину, не інакше, як замислили нові кови з Теодоріком, і Богдан узяв се собі на карб. Доведеться вирядити латинам у гості ще кількох послухів, ті, що є там, не впоруються. Згадував жупанич про якогось Змія Горянина, який мав незліченні скарби, тоді їх утратив і сам наклав усіма своїми головами, а голів було троє. Гатило слухав тих теревень і думав про своє, аж раптом