Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
– Господи помилуй, та що ж це коїться в цьому будинку?! – грізно проскрипіла поважна леді, стукаючи щосили по підлозі тростиною. – І хто ж це такий, дозволь дізнатися, люба? – тітонька метнула вогненний погляд у відчинені двері кабінету.
– Це татів друг, тітонько, – зніяковіло відповіла Мег і, сподіваючись врятуватися від довгої нотації, улесливо додала: – Я так рада бачити вас!
– Воно й видно, – пробурчала та, сідаючи в крісло. – Але що це в тебе з обличчям, мила? – з воістину диявольською проникливістю продовжувала вона. – Хотіла б я знати, про що це ви тут розмовляли з цим батьковим другом, що ти оце стала червона, як півонія. Ні, я не дозволю себе дурити! – крикнула вона і, знову стукнувши по підлозі тростиною, владно додала: – Нумо, кажи негайно, що у вас тут відбувається?
– Тітонько, пан Брук лише зайшов за своєю парасолькою, і ми трохи поговорили, – почала було Мег, нарікаючи на те, що реальне життя не схоже на казку й тут немає чарівної палички. Якщо було б інакше, то пан Брук і його парасолька давно б уже опинилися за тридев’ять земель звідси.
– Ти сказала Брук? Це вчитель малого Лоуренса? Ну, тепер зрозуміло. Не турбуйся, я все-все знаю. Джо випадково прочитала мені листа вашого батька, і я вивідала все, як годиться. Сподіваюся, дорога, ти не зробила дурість, не прийняла його пропозицію?
– Тихіше, тітонько, – застережливо прошепотіла Мег. – Він може почути. Може, покликати маму? – спробувала вона відвернути бабусю від небезпечної теми.
– Поки не треба, – твердо відповіла та. – Мені треба тобі ще дещо сказати, інакше мене будуть мучити докори сумління. Невже ти хочеш вийти заміж за цього Брука? Справа, звичайно, твоя, але врахуй: у такому випадку я тобі не заповідаю рівно нічого.
Тітонька Марч була з тієї порівняно рідкісної породи людей, всі поради яких викликають виразне бажання суперечити навіть у найлагідніших і незлобивих людей. Знай вона про свої феноменальні здібності, вона зараз на колінах благала б Мег прийняти пропозицію пана Брука і, цілком ймовірно, змусила б племінницю відмовити йому. Але тітонька Марч звикла діяти без натяків і, віддавши категоричний наказ не любити пана Брука, спонукала Мег раптово зробити те, на що, можливо, пішли тижні, місяці й навіть роки. Не встигла Мег почути слова тітоньки, як відчула, що симпатія до Джона перетворюється на стійке й тверде почуття.
– А мені й думати нема чого, тітонько, – обурено заперечила вона. – Мені не потрібні ваші гроші. І заміж я вийду за того, кого люблю.
– Оце так! – люто відгукнулася стара леді. – Так-то ви, панночко, слухаєтесь моїх порад! Нічого, ти ще пошкодуєш про це. Тільки коли ти зрозумієш, що щастя не водиться в хатині бідняка, буде пізно.
– Ну, тітонька, у власному будинку, навіть якщо він дуже красивий і зручний, теж можна бути нещасним, – відбила удар Мег.
Тітонька вдягла окуляри і ошелешено подивилася на племінницю. Ніколи ще вона не чула від Мег нічого подібного, та Мег і сама дивувалася своїй рішучості й незалежності. Дивувалася і одночасно пишалася, що так сміливо захистила Джона і своє право пов’язати життя з тим, кого справді любиш. Тут навіть тітонька Марч зрозуміла, що повела себе не так, як треба, і, схаменувшись, вирішила змінити тактику.
– Ну, Мег, – цього разу дуже вкрадливим тоном сказала вона, – я тебе прошу тільки заспокойся й подумай над тим, що я тобі сказала. Мені просто не хочеться, щоб ти від початку зіпсувала собі життя. Тобі потрібно вийти заміж за заможного чоловіка. Ти не маєш думати тільки про себе. Тобі потрібно допомогти родині.
– Знаєте, тітонько, тато й мама кажуть зовсім інше. Їм дуже подобається Джон, і бідність його їх зовсім не лякає.
– Ну, дорогенька, тож маю сказати тобі, що твої тато й мама гірше малих дітей. Вони нічого не тямлять в житті.
– Як добре, що вони в мене такі! – тут же вигукнула Мег.
Але тітонька Марч пропустила її репліку повз вуха.
– Цей твій пан Рук бідний, – як ні в чому не бувало продовжувала вона, навмисне перекручуючи його ім’я. – Багатої рідні в нього теж немає, так?
– Так, але зате в нього є багато друзів.
– Не сміши мене, дорогенька. Жодній людині ще не вдавалося жити за рахунок друзів. Можеш спробувати. Побачиш, як відразу вони до тебе охолонуть. Власної справи у твого Бука теж немає, вірно?
– Так, – погодилася Мег, – поки немає. Але пан Лоуренс сказав, що допоможе йому розпочати її.
– Ну, його надовго не вистачить. Джеймс Лоуренс безглуздий старигань, на нього не можна покластися. З усього цього випливає, що ти хочеш одружитися з людиною, в якої немає ні грошей, ні зв’язків. Значить, тобі доведеться працювати ще більше, ніж зараз. А якби ти послухала мене, ти могла б вигідно вийти заміж. І не знала б бідності до кінця своїх днів, Мег. Я б на твоєму місці серйозно задумалася.
– Ні, тітонько. Впевнена, проживи я ще півжиття, мені все одно не знайти нікого кращого за Джона. Він талановитий, розумний, працьовитий, енергійний і сміливий. Я впевнена, він обов’язково здобуде собі гідне місце в суспільстві. Всі його люблять і поважають, і я дуже пишаюся, що він любить мене. Просто не розумію, що він в мені знайшов! Адже я бідна, дурна, та до того ж ще й дуже молода, – з запалом відповіла Мег і, здається, стала ще красивішою від гніву, який в неї викликали рекомендації поважної тітки.
– О, будь спокійна! Він знає, що в тебе багаті родичі. Я навіть припускаю, що цим-то ти його, головним чином, і приваблюєш, – не розгубилася тітонька Марч.
– Як ви можете, тітонько! – обурилася Мег, забувши враз про світськість та гостинність. – Та ви знаєте хоча б, що мій Джон так само не здатний на шлюб
