Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

Джо піднялася нагору й голосно постукала у двері кімнати Лорі.

– Якщо зараз же не припините, я вам покажу! – закричав він у відповідь.

Але Джо била у двері доти, доки Лорі не відчинив їх. Скориставшись його помилкою, вона ривком влетіла до кімнати. Ледве глянувши на друга, вона переконалася, що його знову полонив поганий настрій. Але це її не засмутило. Джо прекрасно знала, як привести його до тями. З нарочито театральним виглядом Джо гепнулася перед ним на коліна й вигукнула:

– О, пане Лорі! Я прийшла вимолити ваше великодушне прощення або померти. Знайте, мені не слід було на вас злитися.

– Гаразд, не будьте гускою і піднімайтеся з колін, – милостиво відповів пан Лорі.

– Ви дуже великодушні, о, мій пане, – продовжувала гру Джо. – А тепер дозвольте поцікавитися, що з вами оце сталося? Вигляд у вас, мушу завважити, не дуже радісний.

– Мене трясли за плечі, – відповів він, і голос його здригнувся від образи.

– Хто?

– Дідусь. Подивився б я на когось іншого, хто наважився б мене трясти! – ображений юнак стиснув долоню в кулак.

– Та ну, дрібниці які, – відповіла Джо. – Я теж часто трушу тебе за плечі, але ти ж не ображаєшся на мене за це.

– Порівняла! Одна справа, коли це жартома… А потім, ти дівчина. Але я не допущу, щоб якийсь чоловік тряс мене за плечі!

– Якщо ти завжди ходитимеш з таким грізним виразом обличчя, то, гадаю, навряд чи кому-небудь захочеться це робити, – зауважила Джо. – Але все-таки, чому він з тобою так обійшовся?

– Тому що я не зізнався, навіщо ваша мама кликала мене. Я ж обіцяв мовчати і ні за що не порушу свого слова.

– А дідусь?

– Ай, йому весь час потрібно знати правду. Якби я міг не видавати Мег, я, звичайно б, розповів йому про розіграш. Але це неможливо. Ось я й мовчав, а мій дідусь вимагав роз’яснень. Я терпів, поки міг, а коли відчув, що не в силах стримуватися, втік до себе.

– Оце так, мабуть, це було не дуже-то справедливо з боку пана Лоуренса, – сказала Джо, – але я впевнена, він і сам шкодує про те, що трапилося. Ходім до нього, я допоможу вам помиритися.

– Ні, – рішуче заперечив Лорі. – Краще вже я відразу повішуся на яблуні. Мені остогидло вислуховувати лайку з усіх боків. Я погано повівся з Мег і вибачився. Так має чинити кожен чоловік. Але я не збираюся вибачатися, коли не винен.

– Але він не знав, що ти не винен.

– Він зобов’язаний мені вірити, а мені не довіряють, ніби я малеча якась. Ні, Джо, доведеться довести, що я можу сам про себе подбати. А то він, видно, думає, що так і буде все життя мене опікати.

– Ну й гарячі ж ви обидва! – вигукнула Джо. – І як, дозволь запитати, ти збираєшся вчинити в цій ситуації?

– Гадаю, йому слід вибачитися переді мною, – поважно відповів Лорі, – адже він образив мене недовірою. Я йому відразу сказав, що не можу нічого пояснити, тому що це секрет.

– Але ти ж розумієш, що твій дідусь ніколи не вибачатиметься.

– Значить, я не піду вниз.

– Знаєш, Тедді, я тут подумала… А може, вчинимо ось як. Поступися йому, а я все сама поясню панові Лоуренсу. Не сидіти ж тобі все життя у своїй кімнаті?

– А я й не збираюся тут довго сидіти. Ще трохи почекаю, а потім втечу з дому. Кудись поїду. Коли я зникну, він одразу зрозуміє, що винен.

– Він щось, може, і зрозуміє, але ти не маєш права так хвилювати його.

– Та перестань вже повчати мене! Я хочу з’їздити до Вашингтона, до Брука. Хоч трохи розвіюсь та відпочину від всіх цих колотнеч.

– Як би мені хотілося теж поїхати! – мрійливо вигукнула Джо, зовсім забувши, що говорила секунду назад з приводу задуму Лорі.

– То поїхали разом! А що? – надихнувся Лорі. – Уявляєш, як твій тато зрадіє? А я трохи розворушу старого Брука. Це буде прекрасно. Збирайся, Джо. Залишимо їм записку, щоб не хвилювалися, і в дорогу. Грошей у мене вистачить, тобі, до того ж, теж корисно розвіятися, і, головне, ти ж не робиш нічого поганого. Ти їдеш провідати батька.

Чим більше говорив Лорі, тим сильніше Джо захоплювала ця ідея. За час хвороби сестри її вкрай змучила робота по дому. Крім того, вона майже весь час проводила в чотирьох стінах, і тепер її буйна душа жадала змін і нових вражень. Можливість побачити тата ще до того, як він повернеться додому, представлялася їй зовсім чудовою! Очі її спалахнули, і вона мрійливо подивилася у вікно. Але погляд Джо тут же впав на старий будинок, що темнів за огорожею, і замість згоди, що майже вирвалася з її вуст, вона сумно сказала:

– Якби я була хлопчиком, я б обов’язково з тобою втекла. Уявляю, як ми чудово б провели час! Але, на жаль, я народилася дівчинкою і маю дотримуватися пристойності. Не вмовляй мене, Тедді. Я залишуся вдома. Та й взагалі, це божевільна витівка.

– Ха! Я не сумнівався, що ти так скажеш! – крикнув Лорі, якого боязкість Джо дратувала не на жарт.

– Ну що ти вже! Навіщо труїти мені душу? Сам же бачиш, як мені хотілося б поїхати. Але, на жаль, такі прогулянки не для дівчинки з пристойної сім’ї. Крім того, я прийшла сюди відновити мир і справедливість, а ти мене штовхаєш на нові безумства.

– Якби мені так відповіла Мег, я нітрохи б не здивувався, але від тебе, Джо, я очікував більшої сміливості, – глузливо відповів Лорі, якого відмова Джо не на жарт засмутила.

– Дай мені спокій, нестерпне хлопчисько, – без тіні образи відповіла Джо. – Присядь на хвилинку й вислухай мене уважно. Сподіваюся, це допоможе тобі усвідомити свої гріхи, а заодно й не намагатися долучити до числа грішників мене. От скажи, якщо я переконаю твого дідуся вибачитися, ти не станеш тікати з дому?

– Звичайно. Але тобі це не вдасться, – сказав Лорі. Він і сам був не проти помиритися, але образа здавалася йому занадто серйозною, щоб просто так піти на поступки.

– Зуміла впоратися з молодим, вже якось справлюся і зі старим, – пробурмотіла Джо й, залишивши Лорі вивчати схему залізничних ліній Сполучених Штатів, вийшла з кімнати.

Підійшовши до дверей кімнати пана Лоуренса, вона постукала.

– Заходьте, – негайно пролунало у відповідь, і Джо здалося, що голос старого джентльмена звучить трохи суворіше, ніж звичайно.

– Це я, пане Лоуренсе, –