Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
– Добрий д… день, – запинаючись, промовив пан Брук. – Я, знаєте, прийшов за своєю парасолькою і ще, напевно, я хотів запитати про здоров’я пана Марча, – додав він, проявляючи абсолютно не властиву йому раніше розгубленість.
– Він почувається добре… Он, на вішалці, – відповіла Джо, намагаючись злити воєдино інформацію про стан здоров’я батька і місцезнаходження парасольки пана Брука.
Після цього вона вислизнула в коридор, і Мег тепер могла продемонструвати в усій красі свої заготовки. Але з нею стало коїтися щось дивне. Замість того, щоб гордо вислухати визнання пана Брука, а потім кинути йому в обличчя свою чудову відповідь, вона раптом піднялася з крісла і бочком позадкувала до дверей.
– Сідайте, сідайте, будь ласка, – бурмотіла вона на ходу. – Мама буде дуже рада вас бачити. Піду покличу її.
– Не бійтеся мене, панно Маргарет, – сказав пан Брук таким ображеним тоном, що Мег враз зупинилася.
Вона встигла відзначити подумки, що пан Брук вперше назвав її повним ім’ям. Їй це дуже лестило, і на обличчі її до рум’янця, викликаного збентеженням, додався ще й рум’янець задоволення. Прагнучи згладити враження від явно нечемного прийому, який вона йому влаштувала спочатку, Мег простягнула панові Бруку руку.
– Ну як же я можу вас боятися, коли ви стільки зробили для тата? – ласкаво відповіла вона. – Просто не знаю, як віддячити вам.
– Сказати вам, як? – не відпускаючи її руку, вигукнув пан Брук і подивився на неї з такою ніжністю, що в неї перехопило подих.
– О ні, прошу вас. Не кажіть мені нічого, – злякано залепетала вона й спробувала вирвати руку.
– Я скажу швидко, – невблаганно продовжував пан Брук, – і постараюся цінувати ваше терпіння. Мені важливо знати, як ви ставитеся до мене, Мег. Справа в тому, що я вас дуже люблю.
Здається, тепер Мег могла радіти. Їй випадала блискуча можливість. Ось зараз би їй продемонструвати свою гідність і строгість, щоб цей пан Брук раз і назавжди зрозумів, як треба поводити себе з нею! Але ретельно заготовлена промова так і не була виголошена. Карбовані фрази вилетіли у Мег з голови, від впевненого тону не залишилося й сліду, і, опустивши голову, вона ледь промовила тремтячим голосом:
– Я… не знаю.
Комусь іншому така невизначеність, можливо, здалася б образливою. Вона могла збентежити будь-кого, але тільки не пана Брука! Мег явно обрадувала його своєю відповіддю. Палко потиснувши маленьку ручку, яку він, як і раніше, утримував у своїх долонях, пан Брук з благанням вигукнув:
– Але ж ви вагаєтесь? Скажіть, чи спробуєте ви зрозуміти себе? Будь ласка, мені це дуже важливо. Якщо так, я маю вже зараз почати будувати наше майбутнє. Але я не можу починати, поки ви не скажете, чи варто мені сподіватися на щось.
– Я… я… дуже… молода… – прошепотіла Мег, щиро дивуючись радості, яка охопила її, а також тому, що їй це було дуже приємно, попри всі очікування.
– Нічого, я почекаю, – анітрохи не зніяковів від її відповіді пан Брук. – Може, за цей час ви спробуєте полюбити мене? Вам буде це не дуже важко?
– Ні, не дуже, якщо я цим, як слід, займуся, але…
– Прошу вас, Мег, постарайтеся! – з іще більшим благанням у голосі вигукнув пан Брук. – Я допоможу вам. Кажуть, я непоганий вчитель. До того ж, сподіваюся, це мені буде легше, ніж давати уроки німецької, – додав він, ніби ненароком взявши й другу її руку.
Тепер вона відчувала себе немов у капкані й, коли він подивився їй в очі, не змогла навіть опустити голову. Це і згубило справу, яка вже ось-ось мала б прийти до благополучного фіналу. Досі Мег не наважувалася глянути на пана Брука і лише слухала його слова, в яких благання було перемішано з крайньою шанобливістю. Тепер вона бачила перед собою його обличчя і з обуренням виявила, що він… усміхається, ніби заздалегідь був упевнений в успіху. Це був відчутний удар по її самолюбству, і вона одразу згадала поради, які їй колись давала Енні Моффат. Тоді Мег визнала все це негідним кокетством, але зараз в ній раптом прокинулася жага влади. Власне, вона не дуже-то розуміла, що з нею відбувається, просто, підкоряючись якомусь імпульсу, раптом вирвала руки з долонь пана Брука і вередливо сказала:
– Можете робити, що хочете, але я не збираюся себе примушувати. Я вас вислухала, а тепер прошу дати мені спокій.
Бідолаха Брук! Слова Мег приголомшили його. Він очікував почути від неї все, що завгодно, та тільки не це. Він відчував себе, немов мандрівник, який довго крокував до прекрасного замку, а той раптом взяв і й обрушився, варто було йому підійти ближче.
– Ви правда хочете, щоб я пішов? – перепитав він, пильно вдивляючись їй в очі.
– Так. Я не хочу, щоб мене мордували такими розмовами. Батько каже, що мені немає потреби занадто рано пов’язувати себе словом, так я й сама не хочу.
– Але чи можу я хоч сподіватися, що в майбутньому ви будете більш прихильні до мене? – в розпачі запитував пан Брук. – Я чекатиму. У вас достатньо часу, щоб подумати. Тільки не треба жартувати зі мною, Мег. Адже ви зовсім не така. Ви не можете бути жорстокою.
– Думайте, що хочете. Мене це не хвилює, – відповіла Мег, відчуваючи дедалі більшу насолоду від щойно отриманої влади. Тепер вона вже свідомо випробовувала терпіння пана Брука.
А самому панові Бруку було не до сміху. Обличчя його враз стало серйозним і таким блідим, що Мег мимоволі відзначила його разючу схожість на тих романтичних героїв, якими вона так захоплювалася в книжках. Щоправда, на відміну від цих носіїв піднесених якостей, він не став бити себе по лобі або носитися по кімнаті, як загнаний хижак. Він просто стояв, уважно розглядаючи її, і в його прекрасних карих очах було стільки відданості, що серце її не витримало.
Невідомо, як би розгорнулися події, залишся вони ще якийсь час наодинці. Але в той самий момент, коли Мег мала намір щось сказати, двері у вітальню широко розчинилися, і на порозі з’явилася тітонька Марч. Катаючись по місту, стара леді зустріла Лорі. Дізнавшись від нього про повернення родича, вона, не заїжджаючи додому, вирушила прямо до будинку Марчів.
Сім’я в цей час перебувала в іншій половині дому, тож ніхто не помітив, як вона під’їхала. Ця обставина порадувала тітоньку. Вона вирішила зробити
