Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
Хто впав, не боїться падіння,
Хто впав, полишив свою пиху.
Смиренний бажає спасіння,
Щоб Бог його доленьку лиху
Врятував, показав, де є щастя.
Я вдячний за всю мою радість,
Бо праця і віра – причастя,
Ти, Боже, прости мою слабкість,
Життя бо людське – то дорога,
Що постійно веде до розпуття,
Але від близького порога
Починається серця могуття.
Розділ двадцять третій
Тітонька Марч вирішує питання
Усі, наче бджілки, пурхали навколо своєї королеви. Королевою нині був батько. Як ви здогадуєтесь, наступного дня сімейство Марч не відходило від пана Марча, ловлячи кожне його слово та найменше бажання. Навіть Ханна щохвилини заглядала до вітальні, запевняючи, що має хоч зрідка бачити дорогого господаря, інакше їй починає здаватися, що це був тільки сон. Здавалося, з одужанням Бет і поверненням глави сім’ї в будинку раз і назавжди запанували щастя і спокій. Обличчя домашніх світилися такою радістю, немов вони досягли межі мрій.
Тим часом пан та пані Марч спостерігали за Мег, а потім крадькома обмінювались неспокійними поглядами. Джо теж відчувала, що в їхній родині є той, хто ще не досяг вершини блаженства. Це відчуття сердило її, і, минаючи передпокій, вона не пропускала нагоди показати кулак парасольці, яку пан Брук забув на вішалці. Мег поводилася дуже дивно. Часом вона зовсім не помічала, що діється навколо, коли дзвонили в двері, вона здригалася, а варто було кому-небудь вимовити ім’я «Джон», як її обличчя враз червоніло. Спостерігаючи за всіма цими дивацтвами, Емі спочатку дивувалася, потім почала турбуватися. Нарешті вона не витримала й мовила:
– Не розумію, – поділилася вона своїми тривогами з Бет, – мені здається, всі поводяться так, немов чогось чекають. А чого ще чекати? Тато ж уже вдома…
Бет розділила її здивування, додавши від себе, що її дивує, чому ні пан Лоуренс, ні пан Брук досі не навідали їх сьогодні.
– Зазвичай вони не залишають нас так довго одних, – додала вона.
У другій половині дня, проте, з’явився Лорі. Він чинно зайшов до саду, однак варто було йому побачити у вікні Мег, як він повівся дуже дивно – опустився на коліно прямо у сніг і з благанням простяг руки до вікна. Коли ж Мег гнівним жестом наказала йому забиратися геть, він надав своєму обличчю скорботного вигляду, вихопив з кишені хустинку і, роблячи вигляд, що витирає уявні сльози, понуро поплентався за ріг будинку.
– Цікаво, що ще задумав цей кривляка? – запитала Мег і манірно засміялася, всім своїм виглядом прагнучи показати, що абсолютно не розуміє натяків Лорі.
– Так ніби все ясно, – зарозуміло заявила Джо. – Просто він зобразив твого Джона.
– Прошу тебе, ніколи не називай його моїм. Як ти сама не розумієш? Це непристойно, – запротестувала Мег. – До того ж він зовсім не мій. Тільки ти можеш уявляти, ніби я думаю про якогось Джона. Так, ми друзі, але не більше.
– Ні, більше, – вперто заперечила Джо. – Після витівки Лорі мені все стало ясно. Навіть до мене ти тепер зовсім по-іншому ставишся. Не думай, що я нічого не бачу. І Мармі все розуміє. Не бійся, я все витерплю. Просто мені хочеться, щоб це скоріше вирішилося й всі перестали брехати. Терпіти не можу, коли брешуть!
– Для того щоб вирішилося, він має заговорити, – різко здала свої позиції Мег, – а він мовчить. Напевно, його налякав тато, коли пояснив, що я занадто молода, – останню фразу вона промовила з якоюсь загадковою усмішкою, тож можна було припустити, що вона не цілком погоджується з думкою батька з приводу свого віку.
– Ну а що, коли він заговорить? Ніби я не знаю! Ти вислухаєш і поступишся йому, – з докором продовжувала Джо. – Тобі забракне сил йому відмовити.
– Тільки не думай, що я справді така слабка й дурна. Він не заскочить мене зненацька. Я давно вирішила, що відповім, і готова в будь-який момент його вислухати, – Мег вимовила це настільки урочисто, що Джо не стримала усмішки. Втім, серйозність і яскравий рум’янець лише прикрашали й без того гарне обличчя старшої з сестер Марч.
– Ну, в такому разі, може, поділишся, що ти збираєшся йому відповісти? – запитала Джо, і тепер в її голосі звучало більше шанобливості, ніж глузування.
– Прошу. Тобі вже шістнадцять. Не здивуюся, якщо мій досвід скоро тобі самій стане в пригоді.
– Ой, – відповіла Джо, і в голосі її почувся такий страх, ніби Мег пророкувала жахливе нещастя. – Зі мною такого ніколи не трапиться. Просто мені цікаво, чим же у вас все скінчиться?
– Та що тут такого?! – здивувалася Мег. – Уяви собі, що ти комусь сподобалася, а він сподобався тобі… – продовжувала вона, дивлячись у вікно на алею, де літніми вечорами часто гуляли закохані. – І ось він…
– Мені здалося, що ти хотіла мені розповісти, як ти відмовиш цьому панові Бруку, – перебила її Джо.
– О, це дуже просто, – не розгубилася Мег. – Я дуже спокійно і твердо відповім: я дуже вдячна вам, пане Брук, але тато правильно говорить – я ще надто молода. Мені поки рано брати на себе серйозні зобов’язання. Тому, прошу вас, залишимо цю розмову й будемо просто друзями.
– Непогано, – похвалила Джо. – Строго і з гідністю. Але я не вірю, що ти зможеш це сказати. А якщо й зможеш, він все одно не заспокоїться. Він тут же стане таким нещасним, і ти його пожалієш. Ти погодишся, щоб не образити його.
– А ось і ні! Я скажу йому: «Я вже все вирішила. Не витрачайте сил на подальші вмовляння!» – і гордо вийду з кімнати. Мег встала зі стільця, щоб продемонструвати, як саме вона вийде з кімнати, але тут у передпокої почулися кроки, і вона спішно сіла назад у крісло. Схопивши шиття, вона почала з такою люттю орудувати голкою, наче якийсь злісний чарівник передрік їй смертні муки, якщо вона не зробить роботу за один раз. Настільки несподівана зміна настрою потішила Джо. Коли ж кроки
