З ким би побігати - Давид Гроссман
Асаф дуже повільно, хвилюючись, розстебнув блискавки на рюкзаку — адже це вона їх застебнула. Ще мить — і якась частина її життя опиниться перед ним. Це було вже занадто. Все було занадто.
Дінці урвався терпець. Вона принюхувалась, і пихкала, і тицялася в рюкзак носом, і метушилася, і рила лапами землю. Асаф сунув руку всередину, відчув трохи шорсткий дотик тканини. Раптом він усвідомив, що робить, і зніяковіло завмер. Що ж це таке, адже він втручається в її найбільш сокровенно-особисте, в найінтимніше...
Швидко, перш ніж сумніви взяли гору, Асаф витягнув джинси «Лівайс», пом’яту індійську сорочку, маленькі сандалі. Ретельно розклав речі на траві і втупив погляд як загіпнотизований: цей одяг торкався її тіла, увібрав її запах. Коли б не Дінка, то він понюхав би одяг — як це робила собака, тужливо поскиглюючи.
А чом би й ні?
Асаф зрозумів: вона справді маленька. Метр шістдесят — сказав той поліцейський. Авжеж, так він і думав: йому приблизно до плеча. Він випростався, не зводячи очей з одягу. І раптом відчув, як його заповнює радість — аж до кінчиків вух, як каже мама.
Руки обережно пірнули в рюкзак, витягли ще одяг, знов пірнули, наткнулися на паперовий пакет. Асаф видобув його, відклав убік. Знову попорпався в рюкзаку і дістав гарний срібний браслет. Провів по ньому пальцем. Якби він мав трохи більше досвіду в розшуковій справі чи в дівчатах, він би напевно пошукав на ньому яку-небудь мітку серед квіткового орнаменту, що вився по всій поверхні. А вже будучи братом такого аса в ювелірній справі, як Реллі, він просто зобов’язаний був як слід розглянути браслет. Але хто знає, можливо, саме через Реллі він негайно сунув браслет назад у рюкзак, так і не вгледівши вигравіюване на ньому повне ім’я Тамар.
Пізніше, багато тижнів по тому, намагаючись відновити в пам’яті свої дивовижні мандри її слідами — суцільні «а якби та якби», — Асаф вирішив, що йому неабияк пощастило, що він не побачив у той момент її прізвище на браслеті. Тому що якби побачив, то відшукав би адресу її батьків у телефонній книзі і поїхав до них. І батьки забрали б у нього Дінку, заплатили штраф, і на тому б усе й кінчилося.
Але в той момент Асаф думав тільки про одне — про запечатаний паперовий пакет. Він усе не наважувався розкрити пакет, оскільки відчував, здогадувався, а може, і сподівався, що всередині лежить щось надзвичайно важливе. Він помацав. Може, книжки? Чи альбоми з її фотографіями? Дінка заскавчала голосніше, кваплячи його. Асаф розкрив пакет і, судомно зітхнувши, заглянув усередину. Зошити. П’ять. Деякі грубі, деякі тонкі. Маленька щільна купка. Він пальцями пробігся по обрізах. Сунув у пакет руку. Витягнув один зошит. Швидко погортав, не наважуючись читати. Сторінки були списані дрібним, густим, нерозбірливим почерком.
Він дістав решту зошитів. «Щоденник» — було написано на обкладинці першого зошита, серед веселеньких наклейок із Бембі, намальованих сердечок і кривобоких пташок. Букви трохи дитячі; нижче три рядки, виведені червоним кольором, волали: «Не читати! Особисте!! Будь ласочка!!!»
— Як ти думаєш, — спитав Асаф, — може, бувають ситуації, коли дозволено читати чужий щоденник?
Дінка скосила очі вбік і разок облизнулася.
— Я знаю. Та раптом тут написано, де вона? У тебе є краща ідея?
Дінка знов облизнулася, цього разу трохи задумливіше.
Асаф розгорнув зошит. Побачив на першій сторінці подвійну червону рамку і в ній справжнє волання: «Тату і мамо, будь ласка, будь ласка, навіть якщо знайдете цей зошит, не читайте!!!»
І внизу — великими літерами: «Я знаю, що ви вже кілька разів читали мої зошити. У мене є докази. Але я просто благаю, щоб цього зошита ви не чіпали, не розгортайте, будь ласка! Я прошу, щоб раз у житті ви не втручалися в моє особисте життя! Тамар».
Асаф закрив зошит. Прохання було таким зворушливим, не прохання, а благання, що він не зважився не послухатись. До того ж його обурювала думка, що батьки посміли заглядати в її щоденник. «У нас дома, — подумав він не без гордості, — я міг би залишити свій щоденник розгорнутим на столі, і батьки ніколи не стали б його читати».
Його мати теж вела щоденник. Він іноді питав її (останнім часом усе рідше й рідше), що вона там пише, про що можна так багато писати, що такого відбувається в її житті? І мама відповідала, що записує думки і сни, а також біди і радощі. Коли він був трохи менший, то безперестанно чіплявся, а чи можна і йому почитати. А мама усміхалася, притискала зошит до грудей і говорила, що щоденник — це річ особиста, стосується тільки її самої. Як, дивувався Асаф, вона і татові не дозволяє читати? «Уяви собі, навіть татові». Асаф згадав, що загадка маминого щоденника захоплювала його кілька років: що за секрети вона ховає від них? А може, вона пише там і про нього? Він, звичайно ж, питав, чи пише мама про нього. Вона сміялася своїм розгонистим сміхом, злегка закинувши голову і трясучи блискучими кучерями, і відповідала, що він може не хвилюватися — все, що вона про нього пише, він і так знає. «То навіщо ж тоді це писати?» — розсердившись, кричав Асаф. «Щоб у це повірити, — відповідала мама, — повірити у своє щастя».
А під «своїм щастям» вона завжди мала на увазі Реллі, Асафа і Мукі. Тому що заміж вона вийшла в солідному віці (принаймні, з її точки зору, в солідному) і до знайомства з батьком уже
