З ким би побігати - Давид Гроссман

— Мені потрібен собака.

Він не насмілювався підвести голову. Його голос узагалі не проходив через зв’язки, а виривався звідкись з іншого місця, десь біля ліктя.

Двоє молодших мовчки вп’ялися очима в Асафа. Потім перевели погляд на здоровила, скрививши роти в посмішках.

Старший стиха протяжно свиснув.

— Собачка, значить? І, схоже, не пес. Сучка нам навіть зручніше. — Він провів пальцем по ошийнику. — От спасибоньки, вже й номерок їй справила, менше витрат.

— Мені потрібен собака, — повторив Асаф.

Він просто висік ці слова з якоїсь крижаної брили, що заповнила його живіт. Дінка подивилась на нього. Її підібганий хвіст невпевнено махнув.

Хлопці вловили блиск в очах свого ватажка і заіржали. Вони заходилися від сміху, радісно ляскаючи себе по колінах. Герцль підняв навіть не руку, а палець, і вони миттєво замовкли.

— Скажи-но, ти, херонута, не жалко тобі своєї гидокапосної морди? — запитав він з веселим подивом. — Не жалко, якщо зараз Кфір зробить тобі трик-трак? Адже він у нас ще маленький, дістане умовно...

— Ну давай... давай поборемось, — промимрив Асаф, не розуміючи, звідки вилітають ці дурнуваті слова, та він просто з глузду зсунувся.

Герцль ступив крок уперед, приставивши руку до вуха.

— Не врубилися ми, — сказав він, ніжно усміхаючись.

— Ти і я, — прошепотів Асаф блідими губами.

Він відчував їхню білизну. І решта його тіла зробилася білою.

— Хто переможе — дістане собаку.

Молодші знову засміялися, закричали, ляснули один одного по руках. Вони стрибали навколо нього і верещали, нагадавши Асафу дитинчат леопарда чи вовченят, яких вожак учить роздирати на шматки живу здобич.

Герцль передав Дінку Аві і наблизився до Асафа. Він був на голову вищий і ширший принаймні на ціле плече. Асаф упустив сорочку. Герцль стояв навпроти, загрозливо виставивши кулаки.

У Асафа ледве ворушилися ноги, але він усе ж таки змусив себе рухатись — якимись куцими недоладними колами. Герцль повертався услід за ним, і Асаф бачив, як на довгих, дужих руках перекочуються м’язи. Він сподівався, що це швидко закінчиться. Хоч би що трапилося, аби закінчилося скоріше, не дуже боляче і не дуже принизливо. Йому було неприємно, що він голий до пояса. І ще він неясно пам’ятав, що в моменти небезпеки організм виділяє адреналін, покликаний зміцнювати м’язи і загострювати реакцію. Але його організм, напевно, дуже бідний на цей самий адреналін. Тіло зробилося млявим, увага розпорошувалась, у Асафа виникла підозра, що він взагалі присипляє себе — можливо, для того, щоб не відчути швидкого болю, а головне — приниження.

Герцль зробив випад, намагаючись роздратувати Асафа, повернути його до життя, той відскочив і ледве не гепнувся. Хлопці аж завили від захоплення. Вони всі крутилися навколо, стрибали, мигтіли перед очима. Один навіть ударив його по потилиці. Герцль одразу зупинився, зробив свій коронний жест пальцем — як якийсь кіношний хрещений батько — і заявив, що коли хто-небудь з них ще раз втрутиться, то він, Герцль, особисто зліпить з виродка котлету. Крізь паралізуючий його страх Асаф відчув, як дивна справедливість цього хлопця наповнює його серце вдячністю.

Але наступної миті Герцль зробив ривок уперед, навіть не надто стрімкий, радше діловитий, і його рука схопила Асафа за горло. Асаф, і сам хлопчина міцний, навіть гадки не мав, що на світі буває така силища. Герцль повільно гнув Асафа назад, обпалюючи його жаром свого тіла. Жаром пашіло від нього як від печі, а з пахв тхнуло сіркою, принаймні, так здалося Асафу. Хребет уже майже тріщав, життя повільно витікало з Асафа, в очах потемніло.

І тут Герцль несподівано відпустив його. Асаф стояв, оглушений болем, голова паморочилась від задушливих стисків. Він відчував тільки, що супротивник обережно повертає його до себе обличчям — немов медсестра з поліклініки, що готує пацієнта до якогось паскудства. Асаф усвідомлював усе, але нічого не міг змінити — ні сіпнутися, ані втекти, і тоді Герцль акуратно садонув його коліном по яйцях. А коли Асаф з важким стогоном зігнувся, то напоровся на те ж саме коліно, що розплющило йому ніс.

Не відомо, через скільки часу дивний рисунок, що гойдався у Асафа перед очима і спочатку здавався дитячими карлючками на блакитному папері, повільно склався в єдину картину й перетворився на віття куща.

— Яке там здох, де здох? — почув він далекий голос. — Тільки морда трохи попсувалася.

— Та не морда, дефективний. Це з носа юшить. Глянь, скільки кровищі напустив!

Асаф трохи підняв руку, одну з двох рук, які лежали поруч нього. Рука важила тонну. Поволі розчепив пальці, що стирчали з руки (це теж забрало якийсь час), і доторкнувся до носа. Ніс був дуже мокрий і весь у якихось незнайомих опухлостях. Він обмацав ніздрі й усе інше. Дісталося й роту, щелепа гуділа від болю. Один з верхніх бічних зубів хилитався якось аж надто вільно.

Але чомусь, всупереч усьому, Асаф відчув полегкість.

Може, тому, що все життя боявся бійки з таким ось відморозком? Для якого немає ні Бога, ні чорта, як говорить Носоріг. І від цього страху з’явився страх перед рештою шпани, навіть перед тими, хто був менший і слабкіший за нього. Він немов змирився з тим, що у нього свідомо немає проти них жодного шансу, що він приречений на вічне приниження. І хоча Асаф не раз бився з хлопцями