З ким би побігати - Давид Гроссман

Але рука була при ньому, більше того, навіть трималася в суглобі. І Асаф уже знову відчував її — вона поверталася до нього крізь лавину мурашиних укусів. Він почув розмову, хтось сперечався над ним, кричав: напевно, як у кіно, казна-звідки, в найостанніший момент з’явився рятівник. Потоки і хвилі болю, що виходили, здавалося, з усіх частин тіла, зіштовхувалися біля основи черепа. Асаф заплющив очі в покірному очікуванні. Зовсім близько хтось тупо бурмотів, що йому потрібен якийсь собака.

— Тому що я так сказав! — пролунав різкий вигук. — Тому що так мені хочеться, уловлюєш, дебіл?

— Але що мені тепер з ним робити? — заскиглив інший голос. — Якщо я його випущу, він мене загризе!

— Не загризе, — спокійно сказав Герцль. — Він до нього побіжить.

Асаф звівся на ліктях. Дінка вже була поруч, над ним, ось її язик наближається до його обличчя, ніжно облизує. Він упав на пісок і віддався її дотикам. Схилом піднімалися три людини — вони йшли, схоже, забувши про нього. Молодші кидалися один в одного камінцями і весело перегукувались. Старший простував трохи попереду них — прямий, задумливий і байдужний.

Асаф обійняв Дінку, сперся на неї й підвівся. Дошкутильгав до озерця і повільно обмив лице. Побачив у воді відображення і понадіявся, що до того часу, як повернуться батьки, у нього встигне вирости густа борода. Дінка потерлася об нього, якось втішливо, зі схлипом гаркнула — такого гарчання він раніше від неї не чув. Асаф важко сів на березі, Дінка влаштувалася поруч. Він намагався не звертати уваги на пульсуючий біль, але нічого не виходило. Через кілька хвилин, одночасно з новим нападом болю, до нього повернулася пам’ять. Герцль йому за щось дякував. За що? Асаф знов умився і застогнав. Рука, що гладила Дінчину спину, раптом завмерла. Ось воно — Герцль сказав: «От спасибоньки, вже й номерок їй справила». Але ж Данох говорив, що собаку пізнати не вдалося. Долаючи туман болю, Асаф почав згадувати. Його думки прокладали шлях, ніби крізь наповнену димом кімнату. Пальці зарилися в Дінчину шерсть, намацали ошийник, торкнулись металевої пластини. Він торкався цієї пластини сто разів, але йому навіть на думку не спало, і коли б не цей Герцль...

Асаф вивільнив ошийник, повернув пластиною до світла. Дінка терпляче стояла, відвернувши голову вбік і не заважаючи йому. Він примружив одне око, намагаючись сфокусувати погляд.

— «Егед»[48]. Камера схову. 12988.

Він з подивом втупився в Дінку.

— І ти весь цей час мовчала?!

Сховавшись за колоною на Центральній автобусній станції, Асаф стежив за чергою. За довгим рундуком метушилися три хлопці, голосно перемовляючись і жартуючи з людьми в черзі; вони видавали речі за таким самими номерками, як у нього. Один з хлопців, у кашкеті квиткового контролера, Асафа насторожив: він був найсерйознішим з трійці і щоразу, перш ніж повернути багаж, просив показати посвідчення особи. Після чого ретельно звірявся із записом у великій конторській книзі, обляпаній засохлими бризками томатного соку. Двоє інших виявляли менше службової запопадливості: забирали номерок, йшли до величезних стелажів у протилежному кінці приміщення, витягували потрібний багаж і без зайвої балаканини вручали власникові.

Асаф зайняв чергу. Перед ним стояло сім чоловік. Черга посувалася швидко, і Асаф розумів, що, як не крути, його пропаще щастя приведе його просто в обійми хлопця в кашкеті і він уявлення не має, що робитиме, коли той зажадає посвідчення особи і виявить, що воно не має ніякого відношення до записаного в книзі імені. Про те, що трапилося з ним біля озера, Асаф волів не думати, оскільки знав, що коли він дозволить собі згадати про бійку, про зниклі гроші, про заповітний і тепер недосяжний телевик, то просто звихнеться від розпачу й безсилої злості. Тому він наказав розслабитися всім лицьовим м’язам, що відповідальні за скорботні гримаси, і безжально відкинув недавнє минуле заразом із найближчим майбутнім. Зараз він при ділі. У нього є завдання.

Тим часом хлопці за рундуком дуже голосно обговорювали майбутнє єрусалимське дербі. Хлопець у кашкеті був уболівальником «Апоеля», а двоє інших — «Бейтара», і вони виварювали воду з колеги жартами і запевненнями, що цієї суботи, як і протягом усього останнього тисячоліття, в «Апоеля» немає жодних шансів.

— Чому це немає шансів?! — обурено огризався кашкетник. — Усе залежить від того, чи буде Даніно здоровий до суботи... хто наступний? Хто наступний?

— І ще чи вдасться Даніно стримати Абуксіса, — засміявся другий хлопець.

— І чи не схопить він червоної картки, — долучився третій. — Коротше, забудь!

Перед Асафом у черзі залишалися ще двоє. Він швидко відійшов до газетного кіоску. У кишені бряжчало кілька монет, жалюгідні залишки минулого багатства. Асаф купив «Едіот», сунув основну частину в урну і швидко перебіг очима спортивний розділ. Приємно було хоч на кілька хвилин заховати за газетою розпухлу фізіономію. Асаф пошкодував, що хлопці з камери схову не вболівають за баскетбольний «Апоель», тому що в баскетболі він розумівся набагато краще. Прочитавши статтю про матч, він зайшов у туалет і довго хлюпав у лице холодною водою.

Повернувшись до камери схову, Асаф знову зайняв чергу. Він безперервно тер бирку — на щастя, і думав, що всі навколо бачать, який він напружений. У його улюбленій грі «Полум’я Драконів» було чотири герої: Маг, Воїн, Лицар і Злодій. Воїном він цього ранку вже побував, а тепер збирався стати злодієм. Коли підійшла його черга, хлопець у кашкеті простягнув руку:

— Швиденько, закінчуємо — і додому.