З ким би побігати - Давид Гроссман

«вона». У цьому вся Тамар, вона така... Як би краще сказати? Така розумна, звісно. І така сумна, і така... без ілюзій. Хапається руками за оголені дроти. Її смуток не був звичайним, знайомим йому самому смутком — через поразку «Апоеля», наприклад, або через погану оцінку. Це був смуток зовсім іншого штибу, подібний до смутку дуже старих людей, які вже все знають про це життя. Асаф іноді теж відчував такий смуток, напливами, але не міг висловити його і волів навіть не пробувати цього робити, оскільки якщо ти висловлюєш щось, то це залишається з тобою назавжди, це — як вирок. Але якби Тамар була тут, він заговорив би з нею про цей смуток — без страху заговорив і постарався б знайти ім’я тому, що підстерігає за тонкою завісою життя, повсякденності і родини, за найміцнішими маминими обіймами. Асафу не подобалися ці думки, вони накочували на нього, коли він сидів сам у своїй кімнаті або в дивні хвилини між дійсністю і сном. Раптом чіпляла така ось крижана думка і затягувала в бездонну прірву незбагненного.

А Тамар... Асаф відчував, що вона пише якраз про ці самі речі. І що вона — перший, хто так ясно і тверезо висловився про зникаючі і страхаючі тіні. Він раптом зрозумів, що розхитується з одного боку в інший, бгає зошит, розгортаючи і згортаючи його — немов шлюз, аби якось відрегулювати підступаючу хвилю, що вихлюпується на нього з цих зошитів.

І хоча нічого навколо нього не змінилося — в тому світі, що був за стіною з кущів, — Асаф раптом відчув страшенну самотність: маленька людинка, що загубилася у відкритому космосі і відчайдушно сподівається, що десь у Всесвіті вештається ще одна людинка — на ім’я Тамар.

І ще він знав, ні на мить не обманюючи себе, що вони різні, він і Тамар, що вона не боїться цих моторошних думок чи, принаймні, не втікає від них, на відміну від нього — який вічно втікає, ледве торкнувшись, вічно забуває, ледве згадавши. Вона міркувала про свої чорні думки, про їх щурячу зграю, іноді з усмішкою, неначе про давніх знайомих, іноді, очевидно, навіть відчуваючи дивне задоволення від їх компанії. І коли він побачив сторінку, на якій Тамар, немов на кару, написала сто разів слово «ненормальна», йому захотілося перекреслити все це навхрест, а зверху написати великими літерами: «виняткова». Як вона зрадіє, подумав Асаф захоплено, коли я приведу їй Дінку!

Він встав. Сів. Згорнув, розгорнув. Усе тіло горіло і свербіло. Дінка стежила за ним. Йому здавалося, що вона шукає його погляд: «Тепер ти розумієш, про що я весь час товчу?» Йому захотілося пробігтися. Розігнати нагромаджене бродіння в крові. У голові пінилося забагато слів. Адже Тамар... вона була ще чимось... вона була більше ніж розумною, більше ніж сумною, більше ніж винятковою. Вона була потрясною. Ось те слово, яке він шукав і яке раптом знайшлося. Подивившись класне кіно, його мама часто вигукувала: «Ах-х-х! Це було потрясно!» І мамине захоплення зворушувало його завжди — навіть коли він і не розумів усього сенсу цього трохи безглуздого слова. Прочитавши щоденники Тамар, він відчув саме це — те саме потрясіння, немов прийшов хтось і як слід потряс вміст його серця, голови, тельбухів.

Дінка загавкала. Нема часу, нема! Асаф і далі гарячково гортав зошити, страждаючи від того, що не встигне прочитати все. Він дістався до п’ятнадцятирічної Тамар, і тут багато що несподівано з’ясувалося. Смуток і туга зникли, і він раптом зіткнувся з радісною, навіть тріумфуючою дівчиною. От здорово, зрадів Асаф, але зразу й охолов: це все завдяки її дружбі з Іданом та Аді. Їхніми йменнями рясніли сторінки, надто ім’ям цього хлопця: Ідан сказав те, зробив це, Ідан заявив, що... Ідан вирішив, що... Це той самий гітарист, якого вона шукає, здогадався Асаф. Цілком очевидно, що Тамар уклепалася в нього. Асаф читав далі, і що більше читав, то ясніше розумів, що цей Ідан той ще фрукт, що він неприховано грає і Тамар, і невідомою Аді. І якщо вже когось Ідан і любить, то лишень себе. Асаф здивувався, як Тамар цього не відчуває, як не розпізнає речей, які сама ж описує! Скажи, Дінко, як вона, з усім її розумом і проникливістю, може умлівати від цього козла Ідана?!

Асаф поглянув на дату в кінці останнього зошита — щоденник закінчувався рівно рік тому. Швидко перевірив дати інших зошитів. Склав їх по порядку і зрозумів, що коли й був ще один зошит, що описує останній рік і здатний відкрити йому, через що Тамар подалась у мандри, то тут його немає.

Хвилину він сидів розчарований, збитий з пантелику суперечливими думками. Але зараз не час вдаватися у зневіру. Треба бігти. Дивно, чому він так поспішає, адже начебто нічого не сталося. А проте Асаф відчував, що пісок стрімкою цівкою витікає у величезному пісковому годиннику, що десь там усе починає розкручуватися швидше і швидше, прагнучи до розв’язки.

Асаф акуратно склав речі назад у рюкзак: одяг, сандалі, зошити. Він не знав, куди тепер йти. Може, на вулицю Бен-Єгуда, пошукати гітариста, про котрого говорив Сергій? Але у нього не було найменшого бажання зустрічатися з цим хлопцем. А ще не було бажання виходити на людну вулицю, наштовхуватися на незнайомих людей, розмовляти словами, якими всі користаються. Асафа не полишало відчуття, що за той короткий час, поки він сидів у кущах, трапилося щось несподіване, щось хороше. Не тільки з ним, але й взагалі — у світі. Не може бути, щоб усе й далі тривало в тому ж дусі, як і годину тому. Йому раптом до болю захотілося негайно побачити її і розповісти про своє відчуття. Можливо, йому навіть не доведеться нічого розповідати, можливо, саме цієї хвилини вона вже все зрозуміла — не відаючи, хто він такий, не знаючи про нього нічого. Можливо, вона вже відчула...

Частина 4
Ну як одна ця зірка наважилась