Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

А що може сказати товариш за нього, мертвого, не знав. Через те й замовк.

— Не кажи лихого. Цур йому. Може, я погину перший. А дасть Бог — обоє залишимося живі.

А десь на вістрі думки вертілося, що тепер і Лаврін не побачить Киліяни. Він жахнувся, гостро осудив себе й зрозумів: подумав так тільки через те, що Лаврін не захотів виїхати з міста й вони обоє залишились тут.

З сільницького болота на фортечну вежу тягнув лелека. Спочатку лелеки були сполошилися, кружеляли над містом, як біле горе, як страх, але швидко обзвичаїлися й вже торували стару путь од вежі до болота. Марко провів птаха тужливим, заздрісним поглядом, зітхнув:

— Він полетить, коли схоче. Йому що.

— Про що шепочетесь, Яремо та Хомо? — помітив їхню товчію Кайдан.

Він називав їх Яремою та Хомою по пісні, котру співали сліпі лірники:

Що Ярема та Хома — немов рідні браття,

Побралися за рученьки та й пішли по шмаття…

— Хто з нас Ярема, а хто Хома? — запитав Марко.

— Нема одміни, — одказав Кайдан, вдивляючись у пітьму, що облягала долину.

Одначе сам одміну знав добре. Він немало дивував їхній дружбі, а також тому, що Лаврін завше із захватом дивиться на Марка й не бачить хитровинки, котра причаїлася в Ногайцеві. Дрібна та хитрість й захована глибоко. Марко вдачі веселої, але й ту веселість часом користає свідомо. І жарт його не йде вище приступця, на котрому стоїть хтось можніший і владніший. Його жарт має мірку, а відтак не раз — розрахунок. Терло їх з Лавріном життя обох, але обтерло не на одне.

Й саме через те Кайданові не сподобалось їхнє таємниче шепотіння окрай небезпеки. Проте допитуватися не став. Шаблею, душею і тілом відданий товариству, Кайдан нікого, навіть Бога, ніколи не обтяжував ніякими проханнями та розпитуваннями. Ніколи нікому не докучав і сам не любив клопітливих докучливих людей. Хоч всі обов’язки сповняв рвійно і покластися на нього можна було в усьому.

II

Ніч проминула в тривозі. На валу горіли смолоскипи, дозорці міняли їх — остерігалися нічного нападу. З валу було чути, як у ворожому таборі перегукуються вартові, біля багать ворушилися волохаті, побільшені темінню постаті.

Двоє попів з протопопами служили в Успенській церкві заутреню. Протопоп був блідий як смерть, голос йому зривався й молитва згоряла на пошерхлих устах. Страшно стало козакам тої молитви, здавалося, що й святі одвертають свої лики, дивляться сумно й приречено. Тоді полковник Сава вийняв шаблю й підійшов не до протопопа, а до молодого попа, котрому ляк не спотворив виду.

— Благословіть, отче, стати на супостата в оборону Святої Тройці й матері—вітчизни.

— Благословляю, — сказав він. — І йду разом з вами.

Тут же, біля церкви, козаки одягали чисті сорочки, оглядали зброю, прощали один одному гріхи. Ще звечора кожній сотні було призначено місце; міське ополчення теж розбили на сотні та десятки, біля церкви лишали збройний резерв.

Темні лицями, купою стояли в церковному саду під грушею старці, стиха про щось радилися. Потягнулися вервечкою до воріт, чогось загаласували, вернулися назад, лишивши біля воріт двох сліпців, що стукали патерицями і розгублено крутили головами.

…Із — за зеленої щітки лісу викотилося червоне сонце, турки й татари попадали ниць, творили молитву перемоги. Одразу по молитві почали метати в місто ядра, що летіли зі свистом, тягнули за собою димні хвости. Оборонці від них втрат майже не мали — жінки й діти ховалися по льохах, козаків на валу захищав частокіл, але грізний гарматний гуркіт немов притлумив щось у серцях.

А тоді з північного боку вимчала хмара татарської кінноти, полетіла на Ладижин. Коні витягували худі морди, стелилися в швидкому бігу, здавалося, вершники сподіваються розігнати їх до такого шалу, що перелетять вал. Та ось передні почали летіти шкереберть, орда стала забирати праворуч, татари виметнули тьму стріл. На кожну тятиву було почеплено їх по кілька, вершник одпускав завертку й, вже не оглядаючись, гнав коня пріч. На деяких стрілах метлялося палаюче клоччя. Нападники намагалися підпалити місто і залякати оборонців.

Але ще до того, як татари одпустили тятиви, гугняво, з жалібним проголосом заграли на бастіонах труби, й козаки попадали на вал. Чорна туча стріл промчала над головами, немало їх ввіткнулося в частокіл. Одну з них Кайдан перерубав на льоту шаблею. Ті козаки, котрі стояли біля частоколу, вдарили з рушниць та гаківниць, і кілька десятків татар повалилося з коней. Чимало падало їх на «часниках» та рогатках… Декотрі намагались повзти, їх добивали з мушкетів влучні стрільці. Лаврін теж стріляв з фузії, цілячись у татарина, що сховався за вбитим конем. По ньому стріляло одразу кілька чоловік, було видно, як від куль здригає труп чорного коня. Врешті татарин не витримав, підхопився й помчав до своїх. Лаврін стрельнув — осічка. Поруч стрельнув ще хтось, і враз татарин крутнувся на місці, зірвав з себе волохатого, вовною нагору, кожуха, — мабуть, уже в смертельнім тумані, — впав.

Більше кіннота до валу не підступала. Турки копали шанці. Плели лозові коші, обкручували їх насмиканими з городів зеленими коноплями та льоном, обливали смолою, знову льоном, знову смолою, ставили на гарби. Декотрі коші насипали землею, декотрі закидали зеленим гіллям і травою. Спочатку вони посунули їх тільки лівим краєм, понад Бугом. Козаки довго не могли втямити, чого вони їх туди пруть, та ще так щільно, стіною, аж поки гарби не зупинилися за два сажні од рову. В рів густо посипалася земля. Турки перекривали рів, хотіли одвести воду. Козаки одкрили рушничну стрільбу, але кулі липли в смолу. Спробували кидати запалене клоччя, проте воно не долітало. Загорілась одна гарба, але турки штовхнули її в рів, і ще швидше замелькали лопати. Запорожці казали, що треба робити гранати, принесли порох, смолу, клоччя, проте було пізно — рів було загачено. Вода спадала просто на очах, втікала у Сільницю. А турки тим часом почали приступ всіма гарбами.

Це був перший піший приступ: важкий, повільний, навальний. Турки котили гарби й співали суру з корану, за їхніми спинами ревли труби, й гримали гармати, й ревла татарва на конях.

Козаки й міщани мовчали, готувалися до оборони. Котили на вал колоди, гріли смолу в чорних, прокопчених казанах, п’ятнадцятеро запорожців укручували смолою та клоччям начинені порохом та сіркою гранати. Замурзані в смолу та порох, були схожі на чортів, котрі повилазили з пекла. Поскидавши кунтуші, у виломи частоколу ставали