Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

дала йому Настя з таким, либонь, значенням, що „хай, мовляв, Василь не побивається за нею: вона з нього сміється"...

— А хто тобі сказав, що я за нею побиваюсь? — визвірився раптом Василь на товариша, і голос йому затремтів, перервався, ніби він щось туго ковтнув. — Я ж тобі про це не казав...

— Та не казав, — мовив Гнат.

А в очах йому щось підозріло свінуло, наче він подумав: — „А чого ти, голубчику, червонієш, як її згадаю? Видно пана по халяві"...

На цьому приятелі мусіли свою розмову перервати: до комори ввійшов, зазастувавши на мить у дверях надвірне соняшне яскріння, невисокий, дебелий у постаті парубок. Мовчки, з поважною церемонністю підійшов він перехильцем спочатку до Василя і подав йому, як якусь річ, свою важку руку, потім поніс тую руку до Гната.

— Умгу, — мугикнув Гнат, бо саме обголював верхню, задерту мисочкою під носом-кирдею губу; на вітання відповів вільною лівою рукою.

На парубкові була жовтогаряча „косоворотка" з квітками на комері, на „планці" і внизу, а ті квітки були схожі на великі стрючки червоного перцю. „Косоворотка" була підперезана довгим із китицями поясом, і ті китиці теліпалися аж біля колін. Наваксовані чоботи блищали, як дзеркало. З-під лакованого козирка звисав на очі, як розпущене куряче крило, густий чуб.

Це був Лука Нагаєнко, чи Луканько, як його частіше звали, Гнатів сусіда й товариш дитячих років, що заходив ще вряди-годи до Гната і його „вчених" товаришів.

Урвавши з Лучиним приходом розмову, хлопці якийсь час мовчали, немов чекали, поки той скінчить ручкання. Щоб заповнити цю „порожнечу", Василь зняв із стіни Гнатову балабайку, обсипану мушиними слідами, як маком, і взяв потиху бринькати. Луканько вийняв з кишені жменю запашного смаженого насіння (соняшникового з білим гарбузовим) і ще раз обійшов хлопців своєю качиною ходою.

— Сємачки, — сказав Луканько, даючи.

Василя це зірвало, і він почав говорити про рідну мову, про національну свідомість, про те, що російський царат триста років пригноблював Україну і що селянам самим треба шанувати себе і свою мову.

Луканько сів на бабку, що правила в коморі за стільця, і мовчки лузав своє насіння, слухав, кидаючи уміятно насіннину за насінниною в рот. На спідній його губі вінчиком збиралося лушпиння. На чотири-кутньому його виду і в карих „українських" очах проступала якась його „окрема" думка про все, що говорив Василь, думка тверда, як вилиці його широкого обличчя. Він якось обминав очима Василів погляд, немов боявся тому поглядові скоритись.

Обізвався:

— А навіщо заводити у нас оту „Полтаву

— Яку „Полтаву"? — не зрозумів був спочатку Василь, а зрозумівши, ще дужче огнівивсь на тупоголового парубка. Луканькова „Полтава" — це були мовні особливості недалекої від с. Латаття (їхнього села) адміністративної Полтавщини, де говорили „від", а не „од", балакати", а не „балакать", і він, Луканько б то, вважав це за чуже, осоружне.

Василь узяв палко говорити про те, що літературна мова в усіх українців має бути одна, а оті місцеві різниці ваги не мають.

— І гетьмана нам не треба, — перебив його розмову з попередньою упертістю Луканько, ніби продовжив оту свою „окрему" думку.

— Гетьмана ? ..

Тут Василь відчув, що червоніє по всьому виду, а на очах виступили йому сльози, — так наче його спіймано на злочині. Йому було сором за „українського" гетьмана, що повернув землю й економію князеві Уру-сову, ворогові України, ворогові українського селянства, їхнього села ворогові, бож його землі (сорок тисяч десятин!) з усіх боків тиснули на вбогі лататтянські ниви. Він мріяв про Україну „без холопа і без пана", як казав Шевченко, а тут виходило, що його мрія — спільниця московського поміщика Урусова...

Але саме тепер Гнат закінчив своє голення, витер рушником, таки брудненьким, своє причепурене з хи-

трою кирдею обличчя і мовив, осмикуючи свою зелену „офіцерську" сорочку, підперезану солдатським поясом:

— Ну, я готовий.

— Це ви до дівчат? — спитавсь Луканько, і в голосі його забриніла ніби заздрість чи жаль, що він не може йти до тих дівчат, до яких ходять його „вчені" однолітки.

— Може й тобі кортить? — відгукнувся Гнат. — Га?

І пожартував з властивою йому прямотою:

— З свинячим писком та в пшеничне борошно ?.. Василь глянув на Луканька — і злякався: парубок

якось зловороже знітився, по обличчі йому пробігла похмура тінь, і від того його вилиці ще дужче випнулись. Він раптом підвівся з бабки і незграбно, викрививши жалюгідно плечі, подав руку обом товаришам. Був жалюгідний у своїй крикливо-жовтій сорочці і наваксованих чоботях. Не мовивши й слова, вийшов з комори.

— Образився чи що? — озвався Василь. Але Гнат не звернув на це. ніякої уваги.

Після цього Гнат з Василем і собі вийшли надвір, у весняно-осяйне яскріння дня. Весняне тепло, що ним іще люди не встигли навтішатися, ніжно торкалося до рук, до щік, а особливо... як ті щоки були свіжо поголені, як у Гната.

Крім соняшного яскріння, у світі були ще весняні звуки. Найпомітніше серед тих звуків було гороб'яче цвірінькання, але й над ним торувало крикливе, одиноке в загальному морі звуків кудкудакання якоїсь курки в сусідньому дворі. Курка та щойно, мабуть, знеслася і, вважаючи це за подію світової ваги, галасувала на всю свою горлянку.

До цього курячого галасу незабаром приєднався некурячнй крик, але й він повідав про те саме:

— Кудкудак-кудкудак, знесу коко, як кулак...

Це вигукував сусідський хлопець, стеребившись аж на клуню — на близьку солом'яну піраміду, облиту соняшною обзолотою. Покрівля клуні починалася від самої загати, і з Гнатового двору було видно, як стара солома парувала, висихаючи. Малюкові, видимо, було дуже приємно сидіти на такій запаморочливій височині — де вже почали мостити собі гніздо лелеки, звідки було видно далеку лінію обрію і