Фортеця для серця - Олена Печорна
Леся вже й прокинулася давно, і живність уся прокинулася, бо кричала на подвір’ї щосили, кличучи господиню, проте бабця ніяк не могла змусити себе підвестися. Їй здавалося, що перед нею лежить не сукня, а доля. Ото все, на що їм з онукою варто сподіватися в цьому житті. Раптом скрипнула хвіртка, і гуси заґелґотали так натхненно, що собачий гавкіт просто загубився серед галасу птаства. Господиня визирнула у вікно й здивовано підвелася. За мить до будинку зазирнула пухната голова, яку Леся добре запам’ятала ще вчора.
— О. Здорова була, Катько. Що загубила? У мене тут не універмаг, вибачай, дефіциту не тримаю.
Жінка скривилася, притискаючи до повних грудей чималого пакунка.
— Тітко Зоє, не треба, га! Я… ось… це для тебе, — і простягла простісінько Лесі.
Дівча стояло ще босе й нечесане, зазираючи прямісінько в душу. Жінка не витримала й відвела погляд, але руки й далі простягали вистражданий дарунок.
— Я… теє. Гальці відклала на виріст. А потім оце собі подумала: коли ще то буде, а ваша красуня тепер носитиме, еге ж?
Бабця Зоя сіпонулася й опустила плечі, немов розтанула.
— Спасибі. Ти скажи скільки, я заплачу.
Жінка знову зиркнула на босоногу дівчинку й ледь стримала раптові сльози, хитнула головою й чимдуж майнула до дверей, неначе біда, що оселилася в цій хаті, цілилася впіймати її за руки.
— Нічо не треба, Матвіївно, нічо. Я ж ніч не спала, мучилася. На свою Гальку гляну, а поперед очей ваша онука стоїть. Їй-богу! Хіба мотлох отой мамку замінить? Га? Правда ж? Та й не в ньому щастя. Я Гальці нове куплю, а вашій ніхто батька нового не купить! — заридала й вискочила, лишивши пакунок на порозі.
Біля того пакунка ще довго голосила бабця, а Леся терпляче чекала й дивувалась отим дорослим: то нема, то бери просто так. Коли ж увечері вони з бабцею таки розгорнули раптовий скарб, там виявилось одразу кілька платтячок, колготи, кофтинка, ще й стрічки, барвисті, мов райдуга. Леся щасливо приміряла обнови біля височезного дзеркала, яке займало мало не півкімнати. Бабця спостерігала за онучкою, не стримувалася й потай утирала сльози — надто несхожа була дівчинка на свого татка. Проте інакшої не було й уже не буде. Нікого в її синочка не буде. Є лишень ця зеленоока мавка. Головне, що є. З’явилася в найчорнішу годину й лишилася, щоб витягти з тієї чорноти.
* * *
— Бабцю, я вже. Гарна? — Дівчинка крутнулася на одній нозі, і сукня розлетілася довкола тоненького стану зеленою хмаринкою.
— Найкраща.
Леся підбігла й довірливо стала поруч. Жінка поцілувала кучерики, узяла торбу й повела онучку ранковою вулицею, як робила щодня. Це був ще один ритуал. Вони купували свіжу паляницю в сільській крамниці. І купували неодмінно вдвох, щоб усі бачили: Матвіївна не сама в цьому світі, а з дочкою свого Михасика. Цього ранку вони йшли, мружачи очі від яскравого сонця, вітаючись із перехожими, що всі як один здавалися сусідами, бо хоч би де ти жив, про тебе однаково геть усі знали геть усе. Леся зрозуміла це майже одразу, як потрапила сюди. Уже першого дня незнайомі люди, яких вона бачила вперше, називали її на ім’я і співчували малій сиротині.
Сьогодні дівчинка вистрибувала на одній нозі, щаслива, бо в обнові — у зеленій, як її очі, сукні. Здавалося, цієї миті всі-всі бачать, яка ж вона красива в цій чарівній сукні. Леся без упину всміхалася й довірливо вдивлялася в обличчя. Це була нова гра. Власне, дівчинка встигла вивчити всіх. Принаймні на своїй та сусідній вулиці точно. Вона могла сплутати імена, однак зовнішність пізнавала непомильно. Дівча мало дивовижну пам’ять на обличчя чи… щось іще. А може, вона виявила в собі цю здібність, щоб утримати в голові матусині риси. Ось очі. Ні, не такі. Ніс, вуха, вуста, шия, руки, хода. У кожному перехожому Леся підсвідомо шукала якоїсь подібності до мами й не знаходила, проте дівчинку це особливо не засмучувало. Аякже! Мама в неї одна така. Хіба може бути хтось на неї схожий? Ось і тепер навпроти завмерли сині-сині очі з украпленням опалого листу. Дивна суміш. У мами очі зелені, не такі. А ці дивляться пильно, мов дірки пропалити хочуть.
— Онучка твоя, Матвіївно?
Бабуся завмерла сторожко й затулила собою дівчинку.
— Моя. А тобі що до того?
Незнайома жінка кивнула й смачно прицмокнула:
— Нічого… Онучка, то й онучка… — Сині очі раптово шугонули прямісінько в душу й одним порухом розітнули її навпіл. — Не схожа вона на ваш рід анітрошечки. Хіба не бачиш? Осліпла ти, Матвіївно, від горя. Нагуляла Вірка байстрючку, твого Михася обкрутила, а ти тішся тепер.
Бабця затремтіла всім тілом. Лесі навіть страшно стало. Пошерхла рука стисла дитячу долоньку так міцно, що, здавалося, от-от бризне кров.
— А не пішла б ти, Задерихо, вітру в полі шукати?.. Бач, розгомонілася. Не полохай мені дитини й людей не тумань. Моя це онучка, ясно?
Бабця посунула на жінку так страшно, що та мимоволі відступила аж під сусідський тин і пірнула в першу-ліпшу хвіртку. Уже звідти, певно, відчувши себе в сякій-такій безпеці, розумниця озвалася на прощання:
— Ну-ну… твоя. От тільки ви за рік не пригадаєте, який із себе Михайло й був. Їй-богу! Бо як тут пригадаєш, коли під носом… отака «своя» кров. Та й мала не згадає. Пішов Михась у землю без вороття.
Бабця Зоя сіпнулася до хвіртки, але жінка хутко зістрибнула на поріг і голосно прокричала у відчинені двері оселі:
— Петровичу, ти вдома? Я ось ішла собі та й захотіла привітатися…
Леся швидко-швидко перебирала ніжками, щоб устигнути за бабусею, яка, здавалося, злетіла в повітря від пекучої образи й линула вулицею, щоб якнайшвидше опинитися вдома. Обидві лишилися без хліба, бо так і не дійшли до крамниці, проте ця обставина видавалася дівчинці дрібницею, коли порівняти з риданнями, що струшували бабцю до пізньої ночі. Уже й гуси додому повернулися з лугу. Ба навіть Лиска сама з паші прийшла й розгублено кліпала довгими віями посеред двору.
—
