Фортеця для серця - Олена Печорна
Довгошиїх було зо два десятки, і вони легко могли приборкати куряче царство, але Лесі здавалося, що гордовиті птахи не вважали цю затію за таку, що варта їхньої уваги. Принаймні гуси проходили повз курей, високо звівши поважні голови. Дівчинка знала, що попереду в птаства тривалий день, наповнений невідкладними справами: знайти найсоковитішу траву в лузі й найглибші місця в озері. Увечері ж гуси поважним гуртом поверталися назад. Іноді Леся з бабцею йшли їм назустріч, тоді можна було побачити пуголовків у воді. А коли щастило, то прилітала красива й майже казкова бабка, принаймні дівчинка в тому була впевнена й зі щирим захватом споглядала тріпотіння прозорих крил.
Хто ж іще наповнював собою ранок? Звісно, Мурко. О, цей велетенський розбишака щоранку нявчав так голосно, що міг перекричати навіть півня. Котище дуже любив сиродій, а за ніч устигав добряче зголодніти. А як інакше, коли полювання на мишей хіба що снилося рудому в солодких снах? От ледащо зранку й підганяв господиню до повітки, де вже чекала вона — біла й мудра корівка Лиска.
Леся спершу побоювалася корови й близько не підходила. Величезні роги кілька разів навіть примарилися в нічному жахітті, але згодом дівчинка збагнула, що Лиска добра й що роги їй потрібні хіба тільки на те, щоб покрасуватися серед інших корів на пасовиську. Лиску Леся з бабцею стрічали ввечері завжди. Дівчинка весь день нетерпляче позирала на сонце, і ледве воно починало котитися донизу, хапала до рук лозинку, щоб за її допомогою воювати з ворожим військом пекучої кропиви, яка росла одразу на вигоні. Ті зарості, здавалося, мали чарівну властивість відростати за ніч, бо хоч як натхненно Леся вибивала їх лозинкою, вони все одно щовечора вбирали в себе мукання корів.
Корів було чути ще здалеку. Рогаті годівниці раділи господарям, а заразом сповіщали, що несуть в обважнілих вим’ях пахуче молоко. Бабця Зоя частувала свою годувальницю шматком хліба із сіллю, а потім вони йшли слідом за теплими боками Лиски й розганяли зграї надокучливих комах. З першими сутінками мала й стара господині вирушали до повітки, вмикали ліхтар над головами й починали творити таїнство вечірнього доїння. Якщо зранку Леся не брала в ньому участі, то ввечері неодмінно відкладала всі дитячі клопоти й прибігала до бабці, щоб подивитися, як Лиска віддає молоко, що дзвінко дзюрчить у дійниці. А ще пахне. Власне, молоко пахло так солодко, що вусатий Мурко трохи не млів простісінько коло бабиних ніг.
— Ну ти й нетерплячий. Стривай, — усміхалася бабуся в краєчки хустки, мнучи повне вим’я.
Потім вони проціджували білу енергію лук крізь марлю й заходили до хати. Леся випивала повнісіньку чашку, знаючи, що свіже молоко подарує такі ж пахучі сни, цілувала бабусю й бігла до ліжка, яке вже не скидалося на гамак. Лесі було приємно думати, що то м’якесенька хмарка, у яку вона пірнає аж до ранку. Коли ж одразу не вдавалося заснути, вона слухала цвіркунів у високій траві. Вони, мабуть, шаленіли від музики, бо влаштовували справжнісінькі концерти, що їх годі було переслухати. Під ці звуки дівчинка дозволяла собі згадувати. А ще чекати… терпляче чекати на маму.
Леся звикла до того, просто з-в-и-к-л-а, призвичаїлася, оббулася. День при дні клопоти робилися своєрідними ритуалами, які давали відчуття захищеності: учора було так, і сьогодні, і завтра буде. Нове життя заспокоювало своєю простотою, а ще всотувало в себе цілу купу важливих справ, вражень та обов’язків.
* * *
Обов’язки тут мали всі. Леся дуже швидко підмітила, що в селі кожен чітко знає, що має робити, а то не встигне за літом, не впорається й проґавить щось важливе.
Для бабусі Зої отим важливим стала онука, відсунувши решту справ на друге місце. Зоя Матвіївна всю себе присвятила доглядові дитини. А може, то був порятунок для материнського серця? Певно. Жінка щосили намагалася догодити малій, по-своєму, звичайно. Так, як те розуміла. І хоч дівчаток раніше вона не виховувала, проте збагнула, що найперше красуню треба вдягти. Це сталося одразу після… пирогів, якими вперше частувала онучку.
Леся пам’ятає, як того самого дня, узявши її за руку, бабця повела до крамниці в самісінькому центрі села. Крамниця була не така велика, як ті, що до них дівчинка звикла в місті. Та й краму в ній було небагато. З-за полиць виглядала кудлата-кудлата тітка з яскраво розмальованими очима. Грізно зиркнувши на гостей, тітка раптом пом’якшила погляд і заходилася протирати уявний пил на вітрині. Бабця спинилася навпроти й висунула дівчинку поперед себе.
— Катерино, дай нам на дитину платтячок, га?
Жінка звела докупи такі ж намальовані брови й кахикнула собі під ніс. Зоя Матвіївна ступила крок уперед, просуваючи й Лесю. Тепер дівчинка майже впритул дивилася на пишні груди у квітчастій сукні.
— То даси, Катерино?
Жінка знітилася:
— Матвіївно, наче ти не знаєш, що нема нічого путнього. І не скоро завезуть.
Бабуся стисла Лесину долоньку.
— Як Бобаричисі, так є? І свою Галю теж он як одягла! Дивись, мо’, в імпортне, га? А як сироті, то одразу нема? Пошукай он між полиць чи попід ними. Та добре пошукай. Щось комусь відклала, еге ж, признавайся!
Тітка кліпала очима, немов бачила перед собою ману чи чула хтозна-яку дурницю.
— Тітко Зоє, відчепіться. Якби не горе, то, їй-богу, сказала б я вам.
— Знаю-знаю. І показала б… Еге ж? Ти тільки, дочко, на неї поглянь уважніше, — бабуся торкнулася репаною долонею Лесиного підборіддя. — В очі зазирни. Бачиш? Твоя Галька ввечері біля мамчиної цицьки засне, хіба ні? І Петрович донечці, дивись, найкращу ляльку привезе з відрядження. Правду кажу? А цій дитині хто? Та не відводь очей, не відводь. Хто оцій дитині казку прочитає ввечері? Хто бантика почепить? Мовчиш? Мовчи. Як не я, то ніхто. То невже плаття шкода сироті? Ну? Хай хоч одежині радітиме, як нема кому радіти!
Продавчиня лишень відвела очі вбік і промовчала. Бабця кілька хвилин постояла, а потім згребла Лесю до грудей і щодуху вибігла з крамниці, нашіптуючи:
— Нічого, не пропадемо, квіточко моя. Удвох не пропадемо.
Увечері бабця Зоя стягла з горища давно закинуту швейну машинку,
