Фортеця для серця - Олена Печорна

* * *

Бабуся так і не зрозуміла, як Леся примудрилась обпектися. Лише назавтра вранці, беручи дитину за руку, щоб піти до крамниці, бабуня злякано сплеснула в долоні:

— Лишенько яке! Що ж ти мовчиш, онучко? Боляче?

Леся щосили прикусила губу й, зиркнувши з-під чорних брів, кивнула, а потім заплакала. Цього разу її жаліли. Жаліли довго, дмухали на пальчики, цілували кожен і терли картоплю, щоб прикласти до ран. До господи якраз зазирнула й тітка Дуся, і вони вдвох із Зоєю заходилися квоктати над дитячими ранами:

— Та не знаю, я, Дусю, коли вона обпеклася. Навіть не пожалілася, бідолашна.

— Отож.

Сусідка потяглася за бинтом, що лежав на столі, і раптом наткнулася поглядом на фотографії. Здригнулась і налякано затулила рота долонею:

— Миха… сик…

Бабуся Зоя опустила плечі нижче й промовчала.

— Та навіщо ж стільки? Зоє, так не можна…

Господиня нічого на те не відповіла, натомість заходилася ретельніше обробляти дитячі рани. Леся морщила чоло й уже не плакала, навіть не вередувала, а вражені жінки, мабуть, швидше самі до себе шепотіли «ш-ш-ш». Коли все було позаду, дівчинка розглядала свої перебинтовані руки, немов чудернацьку іграшку.

— Невже не болить, Лесю?

Хитнула заперечливо головою й попросилася з тіткою Дусею до крамниці. Та зраділа навіть, лишила подругу на господарстві, а сама з Лесею впевнено рушила до порога. Уже коло дверей ще раз перебігла очима фотографії й невміло перехрестилася.

— Прости, Господи, і вбережи!.. Михасику… Михасику… Ідемо, Лесюню… Уже йдемо.

Дорогою дівчинка весь час озиралася, боячись зустрітися ненароком з учорашньою жінкою. Проте сьогодні вони безперешкодно дійшли до крамниці й вистояли досить жваву чергу, у якій селяни обговорювали запаси сіна для худоби, городину на грядках і вчорашні надої. Дівчинка крутилася на одній нозі, мов дзиґа, і, пускаючи повз вуха розмови дорослих, розглядала небагаті запаси канцтоварів на поличках. Коли ж натрапила поглядом на невеличку коробку акварелі, підстрибнула й щасливо просяяла.

— Тітко Дусю, купіть мені фарби, будь ласка.

Жінка подивилася на дівча й усміхнулася:

— Малювати будеш? Таж пальчики он у ранах.

Леся не могла відірвати зачарованого погляду від бажаного прямокутника з шістьма круглими цятками різних кольорів.

— Нічого, я зачекаю. Правда. Вони швидко загояться. Будь ласка. А ще ліхтарик… Я… щоб темряви вночі не боятися.

— Мавко моя зеленоока, не слід боятися ночі. Ти ж бабуню можеш покликати або сама до неї піти.

Дівчинка зітхнула:

— Вона вночі плаче. Я заважатиму.

Жінка вмовкла, роззброєна правдою дитини, зітхнула й попросила продавчиню:

— Подай, Катруню, он ті фарби й ліхтарик кишеньковий.

Додому поверталися щасливі. Обидві. Тітка й дівчинка, об’єднані спільною таємницею. У будинку Леся хутенько проскочила до своєї кімнати й сховалася під ліжком, звідти вилізла вже без пакунка, а потім весь день позирала на сонце, немов підганяла, щоб швидше котилося донизу. На вигоні навіть із кропивою не воювала, зосереджено над чимось думаючи. Бабця Зоя гадала, що в онучки болять пальці, тож ні про що й не питалася.

Не питалася й кілька наступних днів, хоч завважила, що дитина якась не така. За столом їжачиться й нічого не їсть, навіть на стільці коло вікна перестала сидіти. Забіжить у кімнату, зиркне зеленими очиськами на стіну й похапцем у двері — чи на вулицю, чи до себе в кімнату. Помітно схудла. Щовечора бігла до ліжка, немов воно її магнітом до себе тягло. Тітка Дуся, коли зазирала в гості, неспокійно оглядала дитину.

— Щось не те з Лесею. Щось не те.

Одного разу застала дівчинку за обідом й аж злякалася. Очей дитячих. У них стільки жаху було живого, що мимоволі дівчатко заховати схотілося. От тільки від кого? Леся дрібно тремтіла всім тілом. Обличчя до тарілки опустила, голови не підведе, зубенята цокотять, сіра якась. Сиділа-сиділа, доки страва не охолола, потім — у сад, а там окрайчик засохлий жадібно гризе.

— Господи прости, що ж це з дитиною, Зоє?

— Не знаю. Може, покликати кого знаючого, га? Нехай би тітка Устина зайшла та на дитину глянула.

Тітка Дуся кивнула головою:

— Покличу матір, бо без неї, бачу, не обійдеться.

Баба Устина прийшла того ж вечора. Довго стукотіла палицею на порозі, визираючи з-під сивих брів пильно-пильно, немов сканувала оселю разом із її мешканцями, а потім як крикне бабі Зої:

— Ану, мерця зніми… Це ти що, Зойко, надумала, га? Розвісила на стіні мертвого й радієш?

Бабця здригнулася й заломила руки.

— То ж син, тітко Устино. Он, її татко. Як дитині татка й не бачити зовсім?

Стара закашлялася й трусонула покрученими пальцями так страшно, що Леся мало на піч не заскочила.

— Для сина й батька альбом знайдеться… чи що там іще… Чуєш? Сховай, бо біда буде. Ти ж його душечку своїм болем на тому світі викручуєш-розриваєш, а слізьми топиш. Не можна так. Пам’ять є пам’ять, а життя — то життя. Збагнула?

Бабця тремтіла, немов у неї із серця живцем видирали найсвятіше й утоптували в болото забуття.

— Але…

Баба Устина підійшла впритул і простісінько в обличчя вимовила:

— Що? Хочеш і дитину в покійники? Га? Мало одного?

Вражена бабця трохи не впала. Похитнулася й ну руками Лесі шукати. Віднайшла, схолоднілими пальцями обійняла й видихнула:

— Та що це ви, тітко Устино, ви… гадали?

— Вигадала чи ні… А забери картки ті, бо справді біда буде.

— Заберу…

— Сховай… і дитині не показуй.

— Як?

— А отак! Годі! Оно диви, яке сіре. Ти що, дівко, вавку на пальцях зробила?

Леся ковтнула слину й мовчки кивнула, ховаючи рученята за спину.

— Отож… Ти бабцю слухай… слухай… та до себе теж прислухáйся уважненько. Домовились?

Дівча ще раз кивнуло і з переляку, мабуть, забуло навіть ім’я своє.

— Хороша дівчинка… Ой, хороша. Ну, все. Піду я.

Коли двері зачинилися, у кімнаті стояла така дзвінка тиша, що було чути, як ворушиться вечірнє повітря й лижуть долівку протяги. Господиня ще довго стояла, обіймаючи онучку, немов хто міг у цю хвилину її з рук видерти, а коли м’язи остаточно зомліли в обох, нарешті наважилася послабити обійми. Присіла навпроти неї, зазирнула в очі й погладила стрижену голівку.

— Що ж я тебе катую так,