На дорозі - Джек Керуак

Розділ четвертий

НАЙКРУТІША подорож мого життя ось-ось мала розпочатись: вантажівка з відкритим кузовом, у ньому розляглося шестеро чи семеро хлопців, а водії – двоє білявих фермерів із Мінесоти – підбирали кожну душу, яку зустрічали дорогою; найусміхненіша, весела пара привабливих селянських хлопців, про зустріч з якою можна лише мріяти; обидва вдягнені в бавовняні сорочки й комбінезони; обидва зі здоровенними зап'ястями і відкритими, широкими усмішками для всіх і всього, що зустрічалось їм на шляху. Я підбіг:

– Чи є ще місце? – Вони відповіли:

– Звичайно ж, застрибуй, місце є для всіх.

Я не встиг схопитись за задній борт, як вантажівка рвонула далі; я зігнувся, мене підхопив один із хлопців, і я сів. Хтось передав пляшку сивухи з рештками на дні. Я влив у себе ковток на дикому, ліричному і зволоженому дощем повітрі.

– У-у-х, погнали! – крикнув хлопець у бейсбольній кепці, і вони розігнали вантажівку аж до сімдесяти, обганяючи всіх дорогою. – Ми вже їдемо на цій бісові штуці з самого Де-Мойна. Ці хлопці ніколи не зупиняються. Час від часу треба крикнути, щоб злізти відлити, інакше треба відливати в повітря, і тримайся, брате, тримайся.

Я роздивився всю цю компанію. Там було два молоді фермери з Північної Дакоти в червоних бейсбольних кепках, це і є стандартна кепка для північно-дакотського фермера, вони прямували на врожаї; їхні батьки відпустили їх у дорогу на літо. Там також було два молодих міських хлопця з Колумбуса, Огайо, шкільні футбольні гравці, вони жували жуйку, підморгували, співали на вітерці й розповіли, що на літо їдуть автостопом через Америку.

– Ми їдемо у Ел-Ей! – крикнули вони.

– А що там?

– А чорт його знає. Яка в біса різниця?

Також там був високий худорлявий хлопець із підозріливим поглядом.

– А ти звідки? – запитав я. Я лежав біля нього на платформі; неможливо було сидіти не підскакуючи, бо платформа була без перил. Він повільно повернувся в мій бік і сказав:

– Мон-та-на.

І, нарешті, там був Місісіпі Джин і його підопічний. Мі-сісіпі Джин був невеличким смаглявим хлопцем, який їздив на товарняках по країні, тридцятилітній лоботряс із моложавим лицем, і скільки йому років сказати було складно. Він сидів на дошках, схрестивши ноги, мовчки дивлячись на поля вже сотні миль, аж поки, нарешті, повернувся до мене й запитав:

– А куди ти їдеш?

Я відповів, що в Денвер.

– У мене там сестра, але я вже декілька років її не бачив. – Його мова була мелодійна і повільна. Він був терплячий. Його підопічний був шістнадцятилітнім високим молодим хлопцем і, як решта, він був одягнений у якесь лахміття; тобто, на них був старий одяг, який почорнів від сажі з колій, бруду з товарних вагонів і ночівель на землі. Підопічний білявий хлопець також був мовчазним і, вдавалося, він від чогось тікає, напевно, це так і було, зважаючи на його погляд у далечінь і те, як він схвильовано облизує губи. Монтана Слім інколи говорив із ними, злісно посміхався. Вони на нього не звертали увагу. Я боявся його дивакуватої посмішки, якою він залазив тобі просто и обличчя й дурнувато витріщався.

– Маєш гроші? – запитав він у мене.

– Та ти що, може, вистачить на півлітра віскі, поки доберусь до Денвера. А в тебе?

– А я знаю, де можна трохи дістати. -Де?

– Та де-небудь. Завжди можна затягти якогось дурня у провулок, хіба ні?

– Ну, наче так.

– Якщо треба трохи грошенят, я перед таким не зупинюсь. Прямую побачити батька в Монтані. Мені треба буде злізти з цієї баржі в Шаєні і добиратись якось інакше. Ці божевільні хлопці їдуть у Лос-Анджелес.

– Прямо туди?

– Всю дорогу прямо туди – як хочеш в Ел-Ей, маєш із ким їхати.

Я все обдумав; думка мчати всю ніч через Небраску, Вайомінг, і вранці їхати через пустелю Юти, і потім, напевно, по обіді, через пустелю Невади, і, чесно кажучи, можливість скоро опинитись у Лос-Анджелесі майже змінювала всі мої плани. Але мені треба було в Денвер. Доведеться зійти у Шаєні та проїхати автостопом дев'яносто миль на південь до Денвера.

Я зрадів, коли мінесотські хлопці, яким належала вантажівка, вирішили зупинитися поїсти в Норт-Платі; я хотів на них подивитись. Вони вийшли з машини й усміхнулися усім нам.

– Іду відлити! – сказав один.

– Час поїсти! – додав другий. Але зі всієї компанії лише вони мали гроші на їжу. Ми поплентались за ними у ресторан, прошмигнули повз групу жінок і сіли біля величезних гамбургерів з кавою, поки хлопці ковтали величезні порції, наче їли на кухні своєї мами. Вони були братами; транспортували агротехніку з Лос-Анджелеса до Міне-соти і заробляли на цьому добрі гроші. Тому, їдучи порожняком, дорогою на узбережжя, вони підбирали всіх, хто стояв на дорозі. Вони вже так робили разів п'ять; і їм це страшенно подобалось. Вони не переставали сміятися. Я спробував із ними поговорити – доволі дурна спроба з мого боку потоваришувати з капітанами нашого корабля – і єдина відповідь, яку я отримав, – дві сонячні усмішки й величезні білі зуби, виплекані на кукурудзі.

Усі приєднались до них у ресторані; всі, крім двох волоцюг – Джина і його малого. Коли ми повернулись, вони сиділи у вантажівці, покинуті й нещасні. Сутеніло. Водії курили; я скористався можливістю купити пляшку віскі, щоб зігрітися на холодному нічному повітрі. Вони усміхнулись:

– Давай, швиденько.

– Я вам дам пару ковтків! – запевнив я.

– О ні, ми не п'ємо, давай сам.

Монтана Слім і двоє школярів блукали зі мною вулицями Норт-Плата, поки я знайшов магазин, де продається віскі. Вони скинулись грішми, Слім також докинув, і я купив квінту. Високі стримані чоловіки спостерігали за нами з будинків зі штучними фасадами; центральна вулиця була засіяна квадратними коробкоподібними будинками. З кожної сумної вулиці відкривалась величезна панорама рівнин. У повітрі Норт-Плата я відчув щось дивне і не міг зрозуміти, що воно таке. Через п'ять хвилин мені стало зрозуміло. Темніло швидко. Ми випили по ковтку, раптом я озирнувся, і зелені поля Плата зникли з очей, а замість них, аж до самого горизонту, тяглись довжелезні оголені рівнини піску й полину. Я був вражений.

– Що це в біса таке? – крикнув я Сліму.

– Хлопче, це початок пасовищ. Ану, дай мені ще ковток.

– Ур-ра-а-а! – закричали