На дорозі - Джек Керуак
– Мамцю, зроби мені щось перекусити, а то я почну сам себе їсти, або ще якусь дурню зроблю. – І він усівся на стілець і почав: Ха-ха-ха-ха. – І кинь туди трохи бобів.
Дух Заходу сидів поруч зі мною. Якби ж дізнатись про все його нефальшиве життя та що в біса він робив усі ці роки, крім сміху і крику. Е-ех, сказав я своїй душі; повернувся наш ковбой і ми вирушили в Гранд-Айленд.
Ми швидко туди дісталися. Ковбой поїхав забрати дружину, а далі – і назустріч долі, яка чекала на нього, а ми з Еді повернулись на дорогу. Нас підвезла група молодих хлопців, парубчаки, підлітки, і сільські хлопці у старому драндулеті; вони висадили нас десь дорогою під тоненькою завісою дощу. А потім якийсь старий, який ні слова не сказав, – сам бог знає чому він нас підібрав – підвіз нас до Шелтона. Тут Еді відчужено став на дорозі навпроти омаханських індіанців, які не знали, куди себе подіти. Через дорогу лежали рейки і бак з водою з написом ШЕЛТОН.
– Хай йому чорт, – здивовано сказав Еді, – я вже тут був. Це було кілька років тому, під час війни, вночі, пізно вночі, коли всі спали. Я вийшов на платформу покурити, і ось ми були в порожнечі, у пітьмі, і я дивлюся вгору і бачу цей напис, Шелтон, он там на баку з водою. Ми їхали до Тихого океану, всі хроплять, кожен безголовий дурень, і ми стояли лише декілька хвилин, заправляючись чи що, а потім ми поїхали. Чорти б забрали цей Шелтон! Я відтоді ненавиджу це місце!
У Шелтоні ми й застрягли. Так само, як у Давенпорті, усі машини були фермерськими, і час від часу проїжджали машини з туристами, що було ще гірше – чоловіки за кермом, а їхні дружини вказують на різні культурні пам'ятки або зачаровано вивчають карту і геть на все дивляться з підозрою.
Дощ став сильнішим, і Еді змерз; він був легко одягнений. Я витяг зі своєї сумки вовняну шотландку і дав йому. Йому стало трохи краще. Я простудився. У задрипаному індіанському магазині купив льодяники від кашлю. А потім пішов до поштового кіоску і за пені відіслав тітці листівку. Ми повернулись на сіру дорогу. Ось він перед нами – Шелтон, напис на водяному баку. Повз нас пролетів рок-айлендський поїзд. Ми дивились на розмиті обличчя пасажирів. Поїзд просвистів через степи у напрямку наших мрій. Дощ став ще сильнішим.
Високий худий чоловік у талонному капелюсі зупинив свою машину по той бік дороги й підійшов до нас; він був схожий на шерифа. Про всяк випадок ми таємно підготували наші історії. Він повільно йшов до нас.
– Ви, хлопці, кудись їдете чи просто їдете? – Ми не зрозуміли запитання, але це було до біса добре запитання.
– А що? – запитали ми.
– Ну, у мене е невеличкий карнавал, он там за пару миль по дорозі, і я шукаю якихось хлопців, які хотіли б заробити копійку. У мене там є рулетка і дерев'яне колесо, знаєте, таке, на яке чіпляєш ляльки і випробовуєш свою долю. Якщо, хлопці, захочете на мене працювати, можете заробляти тридцять відсотків з виграшу.
– А проживання і їжа?
– Ліжко буде, але не їжа. Харчуватись будете в місті. Ми трохи подорожуємо. – Ми задумались. – Це добра можливість, – сказав він і терпляче чекав, поки ми приймемо рішення. Нам було якось не по собі, ми не знали, що й сказати, тим більше, що я не хотів зав'язуватися з карнавалом. Мені так кортіло добратись до компанії у Денвер.
Я сказав:
– Я не знаю, я поспішаю і в мене обмаль часу. – Еді сказав те саме, і старий, махнувши рукою, пішов до своєї машини й поїхав. Ну й ну! Ми посміялись з усього цього й поміркували, як це все могло бути. Я уявив темні, повні куряви ночі і обличчя небрасківських родин, які проходять повз нас із червонощокими дітьми, які на все дивляться з подивом, і я знаю, що відчув би себе, як сам диявол, заманюючи їх дешевими карнавальними штучками. І чортове колесо, що крутиться в темряві рівнин, і, Господи, ця сумна карусельна музика, і я весь час намагатимусь повернутися до своєї мети, а спатиму я в якомусь позолоченому вагоні на купі картопляних мішків.
Еді виявився досить неуважним попутником. До нас під'їхала смішна стара таратайка, за кермом сидів дідусь; таратайка була зроблена із якогось алюмінію, квадратна, немов коробка, – це був точно трейлер, але безумовно якийсь дивний, божевільний, небрасківський саморобний трейлер. Він їхав дуже повільно і зупинився. Ми підбігли; дідусь сказав, що може взяти тільки одного з нас; без єдиного слова Еді заскочив усередину й повільно погуркотів далі, вдягнений у мою шерстяну шотландку. Ну, що ж, я подумки попрощався з сорочкою; так чи так, вона мала лише сентиментальну цінність. Я дуже довго чекав у нашому власному огидному Шелтоні, десь декілька годин, мені здавалося, що вже вечоріє; але насправді все ще стояв день, лише вкрай темний день. Денвер, Денвер, як же мені добратися до Денвера? Я вже майже здався і сів за чашкою кави, аж раптом зупинилась досить новенька машина, а за кермом був молодий хлопець.
– Тобі куди?
– У Денвер.
– Ну, я тебе можу підвезти на сто миль у той бік.
– Чудово, чудово, ти врятував мені життя.
– Я сам, бувало, мандрував автостопом, тому завжди готовий когсь підвезти.
– Я б теж, якби мав машину. – Ми заговорили, і він розказав мені про своє життя; воно не було дуже цікавим; я ненадовго заснув і прокинувся біля Гетенбурга, де
