На дорозі - Джек Керуак
Хлопець із якоюсь слюсарнею на колесах, вантажівка, забита інструментами, якою він керував, стоячи, наче сучасний молочник, підвіз мене далі, там я одразу підсів до фермера і його сина, котрі їхали в Адел, Айова. У цьому містечку, під великим в'язом біля заправки, я познайомився ще з одним автостопером – типовий нью-йоркер, ірландець, більшість свого трудового життя він просидів за кермом поштового фургона, а зараз прямував до дівчини та назустріч новому життю в Денвері. Мені здалося, він від чогось утікав з Нью-Йорка, напевно, від закону. Справжній червононосий молодий пияк, і, як зазвичай, мені б з ним стало нудно, проте зараз я прагнув людського спілкування. Він був одягнений у старий светр і мішкуваті штани; із собою не мав нічого подібного на сумку – тільки зубну щітку та хустинки. Він запропонував їхати разом. Мені варто було б відмовитись, бо вигляд він мав страшний. Але ми залишились разом і підсіли до мовчазного чоловіка дорогою у Стюарт, Айова, містечко, де ми справді застрягли надовго.
У Стюарті ми зупинились навпроти залізничного ангара, чекаючи західного потоку машин, поки не зайшло сонце; чекали ми годин п'ять, намагаючись якось згаяти час; спочатку розповідали про себе, потім він розказував якісь непристойні анекдоти, потім ми просто кидали камінці та видавали різні дурнуваті звуки. Нам стало нудно. Я вирішив витратити долар на пиво; ми пішли у старий стюарт-ський салун і випили пива. Там він напився, так само, як удома ввечері на Дев'ятій авеню, і радісно кричав мені на вухо про всі його огидні мрії. Мені він чомусь подобався; і не тому, що був непоганим хлопцем, як виявилось пізніше, а тому, що він до всього підходив з ентузіазмом. Ми повернулись на дорогу в темряві і, звичайно ж, ніхто не зупинявся і взагалі не було машин. Так тривало до третьої ранку. Деякий час ми намагалися заснути на лавках біля залізничної каси, але телеграф клацав усю ніч і не давав спати, а десь поряд пролітали величезні товарняки. Ми не знали, як заскочити на один із них; такого ми ще ніколи не робили; ми не знали, їдуть вони на схід чи на захід, і не розуміли, як вибрати товарний вагон, платформу чи розморожену холодильну камеру. Тому, коли на світанку проїжджав автобус на Омаху, ми в нього заскочили і приєднались до сонних пасажирів – я заплатив за нього й за себе. Його звали Еді. Він нагадував мені шурина із Бронкса. Тому я з ним і залишився. Наче поряд старий друг, усміхнений добрий хлопець, з яким також можна трошки повеселитись.
На світанку ми приїхали у Каунсіл-Блафс. Я поглянув у вікно. Всю зиму я читав про великі каравани фургонів, які тут збирались перед тим як відчалити в бік Орегону та Санта-Фе. І, звичайно ж, зараз там були лише симпатичні приміські котеджі, розкидані по похмурому сірому ранку. Потім Омаха, і клянусь Богом, перший ковбой, якого я побачив у своєму житті, крокуючий повз непримітні стіни оптових м'ясних складів у десятигалонному капелюсі і ковбойських чоботях, він був схожий на будь-якого виснаженого життям бітника на кам'яних світанках Сходу, якби не його костюм. Ми вийшли з автобуса і пішли горою, яку тисячоліттями створювала могутня Міссурі, на ній збудовано Омаху; ми вийшли в поле і підняли руки. Нас підвіз заможний фермер у десятигалонному капелюсі; він розповів, що долина Платт колись була такою ж величною, як долина Нілу в Єгипті, і поки він це казав, я побачив чудесні дерева вдалині – вони, могутні та зелені, роїлися біля берегів, і я було майже з ним погодився. Згодом, поки ми стояли на ще одному роздоріжжі, почали збиратись хмари, і ще один ковбой, заввишки з шість футів у скромному півгалонному капелюсі, покликав нас і запитав, чи хтось із нас уміє водити. Звичайно ж Еді вмів водити машину і мав права, а я не мав. У ковбоя було дві машини, він повертався до Монтани. Його дружина була у Гранд-Айленді, і він хотів, щоб ми повели одну з машин, а там вона сяде за кермо. Звідти він їхав на північ, і там наші дороги розходились. Але до Небраски було ще добрих сто миль, і, звичайно ж, ми погодились. Еді їхав сам, а ми з ковбоєм услід за ним, і не встигли ми виїхати з міста, як Еді, переповнений почуттями, погнав дев'яносто миль на годину.
– Та щоб мене дідько схопив, що ж цей хлопець робить! – закричав ковбой і погнався за ним. Це було схожим на гонку. На хвилину я вирішив, що Еді зібрався втекти з машиною і, може, він справді хотів це зробити. Ковбой наблизився до нього і посигналив. Еді знизив швидкість. Ковбой дав знак зупинитись.
– Хай йому чорт, хлопче, ти ще шину проб'єш на такій швидкості. Ти що, повільніше не можеш їхати?
– Та щоб я здох, чи я справді так швидко їхав? – сказав Еді. – Я й не помітив на такій гарній дорозі.
– Ти просто повільніше їдь, і ми доїдемо до Гранд-Ай-ленда цілими й неушкодженими.
– Добре.
І ми поїхали далі. Еді заспокоївся і його, напевно, почало хилити на сон. Ми проїхали сто миль через Небраску, повторюючи викрутаси річки Платт з її зеленими полями.
– Під час депресії, – сказав мені ковбой, – я, бувало, раз у місяць застрибував на товарняк. У ті дні можна було побачити сотні чоловіків на платформах чи в товарних вагонах, і вони не були якимись волоцюгами, вони були різними людьми без роботи, які їхали з одного місця в інше, а дехто просто тинявся. Так було по всьому Заходу. Кондуктори в ті дні ніколи не чіплялись. Я не знаю як там все зараз. А на Небраску мені плювати. У тридцяті це все було одною хмарою пилу, куди тільки не глянь. Нічим було дихати. Земля була чорною. Я був тут у ті дні. Як на мене, вони могли б Небраску назад індіанцям віддати. Я ненавиджу це місце найбільше на світі. Мій дім тепер Монтана -Місула. Ти якось приїдь туди і побачиш справжню божу землю.
Пізніше, під вечір, коли він стомився говорити, я заснув; він був цікавим співрозмовником.
Ми зупинились на дорозі,
