На дорозі - Джек Керуак
Сонце сідало. Я випив холодного пива і пройшовся до околиці міста, і це була довга прогулянка. Чоловіки їхали з роботи додому, на них були залізничні кепки, бейсбольні шапки, різноманітні капелюхи, і так само було у кожному містечку у післяробочу пору. Один тип мене підвіз на пагорб і залишив на самотньому перехресті на краю прерій. Там було прекрасно. Проїжджали лише фермерські авто; вони з підозрою дивились на мене і їхали далі; корови поверталися додому. Жодної вантажівки. Повз мене прошмигнуло декілька машин. Проїхав якийсь малий на «хот-роді» з шарфом у повітрі. Сонце цілком зайшло, і я стояв у фіолетовій пітьмі. Мені стало страшно. В айовських просторах не було жодного вогника; за мить мене вже ніхто не зможе розгледіти. На щастя, чоловік дорогою у Давенпорт підкинув мене до центру. І я опинився саме там, звідки починав.
Я посидів на автобусній зупинці й подумав. З'їв ще один яблучний пиріг з морозивом; це майже все, що я їв, поки їхав через країну, я знав, що це поживно і, звичайно ж, смачно. Я вирішив ризикнути. Після півгодинних спостережень за офіціанткою в кафе на автобусній станції я сів у автобус в центрі Давенпорта і поїхав на околицю міста, але цього разу на заправку. Тут гриміли величезні фури, бам, бам, і за пару хвилин одна загальмувала біля мене. Я побіг до неї, і душа моя кричала від щастя. І що то був за водій – велетенський дальнобійник з витріщеними очима і хрипким голосом, він гримав і гуркотів усілякими агрегатами і майже не звертав на мене уваги. Моя стомлена душа трішки відпочила, адже одна з найбільших проблем автостопу – це вимушеність говорити з нескінченною кількістю людей, треба запевняти їх, що вони не помилилися, підібравши вас, і навіть розважати їх, і все це страшенно дістає, КОЛИ плануєш проїхати всю дорогу і не зупинятися в готелях. Водій щось кричав, перекриваючи гуркіт дороги, я кричав у відповідь, і так ми розслабились. Він вів цю штуку аж до Айова-сіті та накрикував смішні історії про те, як він обходив закон щоразу, проїжджаючи місто з несправедливим обмеженням швидкості: «Ці бісові копи не зможуть мій зад піймати!» Щойно ми наблизились до Айова-сіті він побачив позаду іншу фуру, блимнув їй, зупинився, щоб я вискочив, що я і зробив, захопивши свою сумку, і нова фура, усвідомлюючи цей обмін, зупинилась біля мене, і за хвилину я вже сидів у іншому здоровенному таксі, готовий їхати сотні миль крізь ніч; я був такий щасливий! Новий дальнобійник виявився таким же божевільним, як і попередній, він кричав так само багато, і я мав лише відкинутися назад та їхати. Тепер я бачив Денвер, сяючий у далечі, як Земля Обітована, і там далеко під зорями, через прерії Айови і степи Небраски, я бачив величне марево Сан-Франциско, ніби діаманти серед ночі. Кілька годин він гнав щодуху й розказував історії, згодом, у містечку в Айові, де через кілька років нас із Діном зупинили через підозру в крадіжці кади-лака, він поспав декілька годин на своєму сидінні. Я теж спав, а потім пройшовся повз одинокі кам'яні стіни, де-не-де підсвічені ліхтарями, і там у кінці кожної вулиці таїлись прерії, а запах кукурудзи зачаровував, немов нічною росою.
Водій прокинувся на світанку. Ми погнали далі, та за годину з'явився дим Де-Мойна попереду над зеленими полями кукурудзи. Водій хотів поснідати і не збирався поспішати, отож я поїхав далі в Де-Мойн, десь сорок миль, підсівши до двох хлопців з університету штату Айова; поки ми мчали в місто, було дуже дивно сидіти в їхній новенькій машині і слухати розмови про іспити. Тепер я хотів спати весь день. Я пішов до молодіжного гуртожитку, щоб зняти кімнату; у них не було вільних місць, і за інстинктом я пішов залізничними коліями, а їх у Де-Мойні було багато, і опинився в похмурому готелі недалеко від залізничної станції; я проспав увесь день у чистому великому твердому ліжку з непристойними написами, вирізаними на стіні біля моєї подушки, і старими жовтими шторками, натягнутими, щоб затулити задимлений вид депо. Я прокинувся, щойно почало червоніти сонце; і це був єдиний чіткий момент у моєму житті, найдивніша річ, коли я не знав, хто я, – я був далеко від дому, замордований і втомлений поїздкою, у дешевій готельній кімнаті, якої я в житті не бачив, я чув дзюркотіння потічка на вулиці, кректання старого дерев'яного готелю, чиїсь кроки на горі, інші сумні звуки; я подивився на потріскану стелю і п'ятнадцять дивних секунд справді не знав, хто я. Мені не було страшно; я просто був кимось іншим, якимось незнайомцем, все моє життя було якимось жахіттям, життям привида. Я був на півдорозі через усю Америку, на кордоні між Сходом моєї молодості і Заходом мого майбутнього, і може тому це сталось саме там і саме тоді, тієї дивної червоної днини.
Але я мав їхати далі та перестати скиглити, тому я взяв свою сумку, попрощався з працівником готелю, що сидів біля своєї плювальниці, і пішов їсти. Я з'їв яблучний пиріг з морозивом – чим глибше я занурювався в Айову, тим вони ставали смачнішими: пиріг ставав більшим, а морозиво – насиченішим та густішим. Того дня в Де-Мойні, куди не глянь, були зграйки гарненьких дівчат, вони поверталися зі школи, але я не мав часу на такі думки і обіцяв собі розгулятися в Денвері. Карло Маркс уже був у Денвері; Дін був там; Чад Кінг і Тім Грей були там – це було їхнє рідне місто; Мерілу була там; також ходили чутки про круту компанію з Реєм Раулінсом і його прекрасною сестрою, блондинкою Бейб Раулінс; дві офіціантки, знайомі Діна, сестри Бетанкур, і навіть Роланд Мейджор,
