Неприкрита природа, Еррі Де Лука

— Якби ти жив у Мілані, твої скульптури виставляли б у музеях.

Якби я жив у великому місті, то свої пошуки проводив би не в горах, а поміж контейнерами зі сміттям. Мою стриманість вона не сприймала. Ображалася на мене, і в такі хвилини ставала запальною.

Про себе казала, що жодного мистецького таланту в неї немає, та замість нього у неї є особливий дар відчувати його в інших.

* * *

Я не митець.

— Ти — більше, аніж митець, ти — творець. Той, хто руйнує межі, збиваючи шкіру на пальцях, щоб відкрити новий шлях. Розумію твою скромність, але не потрібно з нею перебільшувати. А от ти скорився, змирився, забився у куток, щоб про тебе не дізналися.

Вона водила мене по музеях, ми подорожували на її вчительську зарплату. Вона просвіщала мене щодо нових напрямків сучасного мистецтва та архітектури. Я вчив імена, яких тепер уже не пам’ятаю. Робив усе, щоб її потішити. На концертах сучасної музики їй доводилося мені її пояснювати, адже я розумію лише пісні гір.

Для неї то були важливі речі, вони дарували їй натхнення. Я плентався за нею слідом по залах музеїв, від яких швидко втомлююся, бо там треба ходити повільно, зупинятися через кожні три кроки, щоб прочитати назву картини, ім’я художника. Музеї для мене незручні тим, що в них пласка підлога. Я б волів підйоми й узвози, вузькі проходи, виступи, на яких можна стояти і вдивлятися у небокрай.

Але я не розказував їй про ці свої дурниці: побоювався, що вона пошле мене до дідька.

Вона все одно це зробила, я лише виграв трохи часу. У неї була воля. А я любив її за цю волю, знаючи, що вона марнує її зі мною. Воля удосконалювати, надавати цінності тому, що я робив. Вона була переконана, що треба плекати ту цінність.

* * *

Не було. Тепер, коли вона не чує, я можу сказати. Не було в мені нічого такого, на що їй варто було марнувати сили. Було лише щастя жити разом із нею і насолоджуватися цим якомога довше.

Вона почала жертвувати. Обрізала волосся — стала ще гарніша. Відмовилася від високих підборів — стала ще гарніша. Припинила робити макіяж — стала ще гарніша.

— Я залишуся, якщо ти вирішиш стати для світу тим, ким ти є.

Я не вмію.

— Брехня. Ти свято поважаєш те, що робиш, але триклята гордість не дозволяє тобі це показувати. Ти гадаєш, що фортуна має дотримуватися твоїх умов, прийти й умовляти тебе, як то роблю я. Поглянь на мене: я — твоя фортуна, і я йду від тебе.

Вона була розгнівана й у розпачі через мою інертність. То був кінець її зусиллям тягти мене за собою.

Саме тоді я почав перші гірські переходи, не сказавши їй ані слова, щоб не спричинити докорів через відволікання від мистецької діяльності. Для неї то було святе, а решта — мирське. Коли вона про це дізналася, то заявила, що жила з художником, а з контрабандистом жити не воліє.

* * *

Я поглядаю на свої порожні руки, що осиротіли без її рук, беру молоток і різець, аби щось тримати. Беруся витісувати стовпчик, б’ю, поки є сили тримати в руках інструменти. Дихаю через ніс, міцно зціпивши зуби.

Кажу собі, що потрапив під дощ посеред поля і промок до нитки, поки він ішов. А тепер вже запізно задирати голову і розглядати хмари, тепер треба дивитися на землю. Придумую собі виправдання, не допомагає.

Ми грали з нею в карти, я запам’ятовував, які карти вийшли, а тому вигравав частіше. Коли вигравала вона, радощам не було меж, вона кепкувала з мене, казала, що я набурмосився, бо програв.

— Ти не вмієш програвати.

Я мовчав, але про себе думав інакше. Вмію, вмію програвати і втрачати.

Тепер, коли її немає, кажу їй у темряві: «Ти мала рацію, я не вмію тебе втрачати. Моє серце досі тріпоче від болю, як перед смертю сполохана пташка».

Нікого в житті не кохають двічі так самовіддано. Більшості такого не трапляється навіть одного разу.

* * *

Без неї у мене зникло навіть бажання. Дві жінки, яких я перевів через кордон, запропонували мені розплатитися своїм тілом. Я погодився, сказавши, що вони мають заплатити борг після переходу. Потім побачили, що я віддаю назад гроші, і що ніякого боргу не було. Вони й так забагато заплатили, щоб дістатися сюди.

Тепер намагаюся не зустрічатися поглядом із жінками на вулиці. Я не стримуюся, мені стало байдуже. Мабуть, тому я відчуваю, що ця робота мені дасться. Адже потрібно відремонтувати анатомічний орган, без якогось хтивого значення.

І відношу священикові відокремлену частину, запитую, чи мені продовжувати роботу, враховуючи особливості, які стали нам відомі. Він радиться з єпископом, мене запрошують на бесіду.

Я зустрічаюся з чоловіком мого віку, хіба що блідішим і худорлявішим. Мені вперше в житті доводиться звертатися до єпископа; питаю, чи маю кликати його «Ваше Високопреосвященство».

* * *

— Забудьмо про титули. Їх ставлять перед людиною, як віслюка перед вантажем. Повернімося до нас. Ви усвідомлюєте, що мова про святе зображення? Ви впевнені, що зумієте поводитися з ним саме так, а не як зі звичайною скульптурою?

— Слова, сказані з розп’яття — святі, — відповідаю я, — а тіло — ні, йому довелося народитися й померти як будь-якому організмові. Зараз перед вами частина первозданної наготи. Я чекаю на ваше рішення.

— Те тіло, яке для вас не є святим, на хресті ним стає, бо перетворюється на об’єкт поклоніння. Я хочу запитати, чи не здається вам напруження органу надмірною деталлю.

— Те напруження ледве вловиме і зливається зі смертельними судомами. Це не деталь, це апогей страждання. Я дозволю собі запитати: ви маєте намір виставляти розп’яття чи ні? Для мене це важливо знати. Бо якщо воно залишиться десь захованим, то ця робота мене не цікавить. Я прошу вибачити мені таку щирість, про яку ми ще з початку домовлялися зі священиком.

— Ви говорите як речник скульптора, на що у вас немає права. Ви — умілий майстер, але не треба вдавати із себе автора.

Він має рацію. До цього дня я ремонтував носи, пальці, навіть руку. А тут йдеться про центральну деталь статуї, до якої буде прикута загальна увага. Саме в ній розкривається останній вияв життя.

— Завдання, яке ви збираєтеся мені доручити, — не прилаштувати