Неприкрита природа, Еррі Де Лука

Після слів, сказаних з хреста, останній перетворюється на символ для наступних поколінь. Ті слова мали прозвучати саме з такого положення. Сказані з кафедри, зі сцени, вони втрачають притаманну їм вагу. Щоб їх промовити, треба піднятися на ешафот.

* * *

Походжаючи навколо статуї, намагаюся упіймати думки скульптора, змішую їх зі своїми.

Тримаю в руці запалену свічку: вдала підказка зі статті в часописі. При її світлі навіть напружені жили відкидають тіні. Несвідомим жестом прикриваю теплою долонею прибиті цвяхами ступні, щоб передати їм дещицю власного тепла.

До мене підходить священик. Одразу повідомляє, що мені дали згоду, аби я брався до роботи. Ми разом піднімаємося до нього, я даю йому фотокопію світлини і лінзу, він довго й уважно розглядає. Віддає мені лінзу, збентежено хитає головою. У мене виникає нестримне бажання стати на бік скульптора. Він наділив розп’яття натурою помітного розміру: таким чином досягається разючіший контраст зі смертю, з її жорстокістю. Виникає нестримне бажання одягнути оголене тіло, що обдувається вітром. Не те, щоб прикрити природу, а щоб накинути на плечі ковдру, обгорнути ноги вовняним покривалом. Це природне бажання, в ньому немає нічого від віри, від поклоніння святому лику.

* * *

Він мене слухає, отже, продовжую. Це відчуття жалю викликає саме неприкрита природа. Нагота пробуджує в нас найпервинніші інстинкти співчуття і співпереживання. Голого одягнути — це, за катехізисом, одна з-поміж справ милосердя для тіла. Яке милосердя відчуваю я, дивлячись на цю статую?

Воно — як несподіваний поштовх крові в судинах. Це не милосердя, яке викликало чиєсь прохання. Це не милостиня, що подається у простягнуту долоню. Статуя мене не просить, не схиляється до мене. Саме мій душевний порив зменшує відстань між скульптурою і глядачем, наближає його до неї.

До цієї миті я не знав, що воно існує. Усвідомлюю це зараз. Я переводив людей через кордон. Там не було милосердя: вони просили, я відповідав. Там достатньо було братерства.

Священик і далі слухає мене, тим часом бере пляшку вина і два келихи. У мій наливає по вінця. Так роблять трударі. Якщо пригощаєш вином, то наливай ущерть. Потроху наливають пани. Вони не п’ють: смакують. А роботязі, якщо пригощаєш, лий по вінця.

* * *

Зазвичай у священиків руки гладенькі, як у службовців; у цього — ні. Звідки вони в нього такі, питаю. З місії в Африці, відповідає. Де саме? Мозамбік. Він відповідає лише з ввічливості, коротко, бо хоче, щоб я продовжував розповідь. Випиваємо по ковтку, потім я відповідаю на його запитання:

— Ти вперше відчуваєш це милосердя?

Я вчуся його перед цим оголеним розп’яттям.

— А перед живим, справжнім тілом ніколи раніше не відчував?

Не так сильно. Існують книги, що змушують нас пережити кохання значно сильніше, аніж у реальному житті, або мужність, значно відчайдушнішу, аніж пережиту насправді у минулому. У цьому, напевно, і полягає сила мистецтва: виходити за межі власного досвіду, надавати тілу, нервам, крові такого впливу, який інакше був би для них недосяжним. Перед цим помираючим оголеним тілом затремтіло моє нутро. Я відчуваю порожнечу в грудях, якусь невимовну зворушеність, судому співчуття. Я поклав руку йому на ступні, щоб зігріти їх.

* * *

— Раніше я не задумувався про різницю між милостю і милосердям. Її сім справ милосердя не потребують, щоб про них просили.

Я кажу йому, що мені доводилося раніше робити принаймні одну із цих справ. Але я не називав їх справами милосердя. І вони не годяться, щоб їх порівнювати з моєю реакцією на цей лик. Про ті я вже забув, а про цю — не зможу, тому що йдеться про силу мистецтва.

Священик підводиться, йде до плити, запалює вогонь під каструлею. Запрошує мене залишитися на вечерю. Я теж встаю, кажу йому, що замовив вечерю у харчевні в рибацькому порту.

Він знає хазяйку, знає, що ціни в неї доступні. На прощання просить, щоб я якомога швидше розпочав роботу з відокремлення драпування.

* * *

Повертаюся з інструментами і починаю потроху збивати різцем покриття. Воно з граніту, а тому відбивається скалками. Драпування міцно тримається на стегнах, з невеликою порожниною на впалому животі. Вставляю різець у ту порожнину й обережними ударами відбиваю молотком, вибираю уламки. Згодом залишається шматок тільки на кістках тазу і зверху над природою.

Я намагаюся врятувати прикриті частини, але драпування закріплене саме зверху. Оббиваю різцем навколо, і ті удари віддаються в моєму тілі, ніби то я б’ю по собі.

«Звичайна чоловіча солідарність», — намагаюся заспокоїтися, щоб продовжити роботу. Знову беруся до діла, але відчуття не минає. Доводиться працювати, перемагаючи його, через силу. Удар — біль. Оббиваю навколо, щоб ослабити граніт. Так само відокремилася колись від мене жінка, моя подруга життя, з вирішальним ударом наприкінці. Моє нутро ще й досі відзивається на ті удари.

Передостанній удар молотком сповіщає про хитання уламка. Легенько б’ю ще раз, і граніт відокремлюється цілком, я притримую його руками, щоб не впав. Кладу на підлогу.

Уламок гранітного покриття відокремився, а разом із ним — майже вся прикрита натура. Придивляюся, якої форми надав скульптор смерті у цій точці. Напружена, рельєфна жила проходить аж до кінчика білої природи. Обрізаної.

Я знімаю із себе вовняного светра і обгортаю ним відбитий блок. Понесу його до своєї оселі.

* * *

Тим часом, поки іду зі своєю ношею, пригадується мені вага в моїй руці валізи жінки, коли я проводив її на автобус. Та жінка змушувала мене прагнути більшого.

Це не про мій характер: виділятися із загальної маси, показувати себе. Бути поряд із нею — то була вершина моєї чоловічої кар’єри.

Вона вважала мене кращим і визначнішим, аніж я є насправді. Писала про мене керівництву художніх галерей, надсилала фото моїх композицій з каміння і дерева, які ми з нею разом збирали і складали.

Їй навіть вдалося організувати одну мою виставку, заплативши з власної кишені за друкування каталогу. Про ту виставку навіть писали у республіканській газеті.

Вона хотіла, щоб я знав собі ціну. А для мене важливим було бути разом із нею: разом ходити лісом, шукати камінці й коріння дивних форм, разом вигадувати і творити.

Вона розумілася на мистецтві, ставила мене на один щабель із митцями, про