Неприкрита природа, Еррі Де Лука

У нас є таке прислів’я: той, хто вдає із себе бозна-яке цабе, гадає, що його блохи — то гірські кози. Я мовчу.

Тут до розмови встряв коваль:

— Ти нас із лайном змішав: ти — святий, а ми — бандити.

Ви ж мене знаєте ще з минулого століття, а слухаєте якихось чужинців.

— В тебе духу не вистачає, щоб визнати, що ти нас обдурив, — каже пекар.

Я брав гроші, як і ви.

— А потім їх повертав.

Я не повинен звітувати перед вами про те, що я потім роблю з грошима. Я ж у вас не питаю, що ви робите зі своїми.

— Твоє діло, поки про це не дізнається телебачення. Тепер цей перехід змішали з лайном, сюди вже ніхто не піде.

Та то все так, на публіку, поїздять селом кілька днів із податкової. А через тиждень усе стихне.

— Ну, то через тиждень ти поведеш групу через гори, але гроші потім повертати не будеш.

От не йметься вам через мої гроші! То заберіть їх собі, а я робитиму по-своєму.

Коваль обіперся двома пальцями на стіл і заговорив до мене якимсь чужим голосом, подібним на рик:

— Не треба нам твоєї милостині. Треба, щоб ти зійшов із вівтаря.

А я туди і не залазив.

— Тебе туди поставили. То ж зроби ласку: злізь.

Я вже і так це зробив: заперечив усе, що мені приписували.

— Попри всю ту купу народу, яка стверджує, що їх перевели безкоштовно, чому мають вірити тобі? — питає пекар.

Хай собі вірять, у що хочуть.

* * *

Я поглядаю на них знизу вгору, сидячи, але не запрошую їх сісти. Тепер коваль говорить, ніби кує залізо: промовляє склади, як молотом вибиває:

— Переведеш через кордон і забереш гроші. Тим доведеш, що ти — досі ще один із нас.

Зрозуміло. Та я — не один із вас. Я просто сам-один і все. І в мене пропала охота водити когось через кордон.

Коваль підносить мені до обличчя кулака:

— Я не буду тебе бити, бо колись ти врятував мені шкуру. Тепер ми — квити. Можеш забиратися звідси.

Я сиджу тут і сидітиму, скільки схочу. Самі йдіть, якщо вам треба.

Коваль заносить кулак над головою і гепає ним об стіл так, що кварта зі склянкою аж підскакують.

Як має вчинити справжній чоловік, навіть коли у нього вже волосся посивіло? Я кладу руку до внутрішньої кишені куртки і повільно дістаю ножа. Пекар стає перед ковалем:

— Я заплачу тобі за розлите вино. Хазяїне, принеси йому ще. Ми зараз підемо, а ти завтра поїдеш геть із села.

* * *

Колись між нами вже сталася сварка, але того разу ми були напідпитку. На тверезу голову все миналося. Цього разу ми тверезі, і ніхто б не спробував повернути, як було. Ніж ріже навіть тоді, коли ним не скористалися. Навіть коли його просто тримають у руці. Глянув в обличчя співрозмовникові — і вже врізав.

Вони розвертаються, важкі кроки по дерев’яній підлозі гепають як удари. Хазяїн підходить до мене з новою квартою і ганчіркою, щоб витерти стіл.

— Ти це що, насправді? — питає він, вказуючи на ножа.

Хочеш почути відповідь від того, кого вже обізвали на все село брехуном? Тобі ж бо краще за мене відомо, що насправді.

Випиваю кварту, останню у цьому селі.

Наступного дня вирушаю на зорі, і не по дорозі, а через ліс. Не хочу, щоб мене бачили, коли я залишаю місце, де народився і стільки прожив.

Несу із собою робочі інструменти, йду зимувати до міста біля моря, що майже тут, поруч, як спустишся з гір. Я там нікого не знаю, але сподіваюся знайти якийсь підробіток з ремонту.

* * *

Перш ніж знайти житло, шукаю недорогу харчевню, де можна було б похльобати гарячого на вечерю. Щось таке, де люд — простий і де вітаються один з одним. Знаходжу придатний заклад у порту, ним заправляє одна жіночка, яку я одразу називаю хазяєчкою. Вітаюся і питаю, скільки мені коштуватиме поїсти, якщо приходитиму щовечора. Ціна прийнятна, хазяйка ще й порадила мені, де можна зняти кімнату. Це дорідна жінка, щира й проста у спілкуванні, з чорним волоссям під квітчастою хусткою, приблизно мого віку.

Її відвідувачі — переважно проїжджі моряки та різнороби-алжирці з мармурового кар’єру. За її словами — порядні люди, але вина не п’ють. Їдять тут усі за одним довгим столом: сідаєш біля когось, хто вже їсть, на одну лавку.

Так я знайомлюся із тими чужинцями-мандрівниками, які вирішили залишитися у нас.

З такими мені ще не доводилося розмовляти. Колись були такі дослідники, які мандрували до невідомих земель та народів, блукаючи по світу. Сьогодні — оці відвідувачі, висаджуються на берег, питають, що це за місце і в якій воно країні. Впадають у відчай, коли виявляється, що це дуже далеко від тієї адреси, яка написана на аркуші, схованому у кишені. Потім знаходять роботу, яка чекає на них і лише на них, бо інших охочих до неї немає.

* * *

Розмовляю з тим, хто відповідає залюбки, змістовно, а не півсловом. Слухаю розповіді про неймовірні долі, нові способи померти, як-то задихнутися від викидів відпрацьованих газів у машинному відсіку корабля або замерзнути у відсіку для шасі літака, чи сконати від спеки у вантажівці, припаркованій на пекучому літньому сонці.

— Щоб смерть була справедливою, треба, аби її прихід, та й способи померти були однакові для всіх. А так: уже не справджуються слова перського поета, що смерть — справедлива, бо однаково приходить і до бідняка, і до короля.

Я розказую йому про своє: морські викопні рештки в горах. Йому цікаво слухати про географію, про те, якою була земля до нас. Він добре розуміється на історіях, — тих, що без автора. Як прислів’я або анекдоти — ніхто не знає, хто першим їх розповів.

Добре розмовляти отак, час від часу повертаючи голову до сусіда збоку за столом. Хазяйка подає страви по черзі, відповідно до того, хто раніше, а хто пізніше прийшов. Не забуває імена і приправи, що подобаються кожному відвідувачеві.

Сидячи поряд із чоловіком, слухаю крихта за крихтою про його робочий день, про його життєві незгоди, жінку, дітей, що живуть десь далеко й ростуть без батька, про хату, яка будується на узвишші на його заробітки на чужині у мармуровому кар’єрі. Кажу йому, що мою хату побудовано у ті роки, коли