Мáліна - Інгеборг Бахман

Знаю лишень, що я не така вже, якою була раніше, ані на волосину собі більш знайома, ані на дрібку ближча. За мною йшла крадькома завжди якась незнайома, яку змінювала наступна. Маліна: Не забувай, що ця незнайома сьогодні щось іще має на думці, ще має на думці когось, можливо, кохає, хто знає, можливо, ненавидить, можливо, вона хоче ще раз комусь зателефонувати. Я: (senza pedale) Це тебе не стосується, це зовсім не має стосунку. Маліна: Ні, це має стосунок, бо дуже прискорить усе. Я: Так, саме цього ти б хотів. (piano) Бути свідком іще однієї поразки. (pianissimo) Ще й цієї. Маліна: Я ж тільки сказав тобі, що це буде прискоренням. Ти не будеш більше собі потрібна. Мені ти теж не будеш більше потрібна. Я: (arioso dolente) Мені казав уже хтось, що я нікого не маю, кому я була б потрібна. Маліна: Той хтось мав, напевно, щось інше на думці. Не забувай, що я мислю інакше. Ти вже давно забула, як я існую поряд з тобою увесь цей час. Я: (cantabile) Щоб я забула? Щоб я забула тебе? Маліна: Як добре тобі вдається обманювати мене інтонацією, і як водночас ненароком ти можеш сказати правду! Я: (crescendo) Щоб я забула тебе! Маліна: Пішли вже. Ти все взяла? Я: (forte) Я ніколи всього не беру. (rubato) Сам думай про все. Про ключ, про те, щоб замкнути двері, щоб не забути вимкнути світло. Маліна: Сьогодні ввечері ми розмовлятимемо про майбутнє. Неодмінно треба колись у тебе все привести до ладу. Бо в цьому жахливому безладі ніхто більше розібратись не зможе.

Маліна стоїть уже біля дверей, та я швидко йду коридором назад, бо мушу ще раз перед виходом подзвонити, і тому ми ніколи не виходимо з дому вчасно. Я маю набрати номер, це неминучість, раптова ідея, у моїй голові всього один номер, однак це не номер паспорта, не номер кімнати готелю в Парижі, не дата мого народження, не дата сьогоднішня, і я набираю, без огляду на нетерплячість Маліни, 72 68 93, число, яке, окрім мене, не тримає ніхто в голові, а я можу декламувати його, співати, висвистувати, виплакувати, просміятись сама до себе, мої пальці можуть його віднайти в темноті на телефонному дискові, і я не повинна при цьому це число про себе повторювати.

Так, це я

Ні, тільки я

Ні. Так?

Так, я вже йду

Зателефоную тобі пізніше

Так, набагато пізніше

Я зателефоную тобі якомога пізніше!

Маліна: Скажи мені нарешті, звідкіля приходять до тебе такі думки. Я ж ніколи не їздив до Штоккерау разом із Атті, ніколи вночі не плавав у Вольфґанґзее разом із Мартіном й Атті. Я: Я завжди все чітко бачу перед собою, я уявляю собі, це ж так називають, наприклад, саме всі оці довгі колоди на вантажівці, які починають сповзати, а я сиджу разом із Атті Альтенвілем в машині, у той час, як вони котяться прямо на нас, а ми не можемо здати назад, бо за нами одна за другою стоять машини, і я розумію цієї миті, що зараз усі оці кубометри дерева зваляться прямо на мене. Маліна: Однак ми ж обоє тут сидимо, і я повторюю тобі ще раз, я ніколи не їздив з ним у Штоккерау. Я: Тоді звідки ти знаєш, що я уявила собі дорогу на Штоккерау? Я ж спочатку взагалі не згадувала Штоккерау, загалом говорила про Нижню Австрію й думала тільки про неї, з огляду на тітку Марію. Маліна: Я справді боюся, що ти зійшла з розуму. Я: Ще не зовсім. І не кажи цього, як (piano, pianissimo) Іван. Маліна: Не казати, як хто? Я: (abbandonandosi, sotto voce) Люби мене, ні, ще більше, любі мене більше й більше, люби мене понад усе, щоб якнайшвидше настав кінець. Маліна: Ти знаєш усе про мене? І все про всіх інших? Я: (presto alla tedesca) Та ні, я нічого не знаю. А про інших, то напевно нічого! (non troppo vivo) З тією уявою, це були лиш розмови, я зовсім не хотіла говорити про тебе, навмисно про тебе. Бо саме ти не боявся ніколи, ніколи не мав страху. Ми справді обоє тут сидимо, однак я боюся. (con sentimento ed espressione) Я б не просила тебе перед тим ні про що, якби ти хоч раз так боявся.

Я поклала голову Маліні на долоню, Маліна нічого не каже, він зовсім не рухається, та в нього немає ніжності до голови моєї. Іншою рукою він запалює собі сигарету. Моя голова не спочиває більше на його долоні, я пробую рівно сидіти, так, щоб по мені нічого не можна було помітити.

Маліна: Навіщо ти знову тримаєш на потилиці руку? Я: Так, здається мені, я роблю це часто. Маліна: Це почалося тоді, це з того часу? Я: Так. Так, тепер я певна цього. Це справді почалося тоді, а потім постійно щось додавалось. Це повторюється знову і знову. Я мушу тримати голову. Однак я роблю це так, щоб якомога менше було помітно. Я засовую руку в волосся й підпираю голову. Інші думають, що я особливо уважно слухаю, і що це своєрідна манера, подібно то того, як хтось закладає ногу за ногу або підпирає підборіддя рукою. Маліна: Однак це може мати вигляд поганої звички. Я: У такий спосіб я чіпляюсь сама за себе, якщо не маю змоги чіплятись за тебе. Маліна: Чого досягнула ти за наступні роки? Я: (legato) Нічого. Спочатку нічого. Потім я почала знімати ті роки. Це було надзвичайно тяжко, бо мене охопила величезна розгубленість, я більше не мала сили усунути зі свого шляху бодай акциденції свого нещастя. Бо до самого нещастя я не дісталась, потрібно було усунути так