Мáліна - Інгеборг Бахман
Далі я говорити не можу, бо Маліна бере два аркуші, мне їх і кидає мені в обличчя. Хоча паперу жмуток не може завдати болю й відразу падає на підлогу, я боюся його наближення. Маліна бере мене за рамена й стрясає мною, він міг би вдарити мене кулаком в обличчя, та він не зробить цього, він і без цього почує про все. Та потім він дає мені ляпаса, який приводить мене до чуття, я знову знаю, де я.
Я: (accelerando)[359] Тепер я не зможу заснути. Маліна: Де це було, перед Штоккерау[360]? Я: (crescendo) Перестань, це було якесь місце, неподалік Штоккерау, не бий мене, прошу, не бий, це було біля самого Корнойбурґу[361], та облиш вже ставити мені запитання. То ж мене розчавило, а не тебе!Обличчя моє палає, палахкотить усе більше, я сиджу й прошу Маліну подати мені пудреницю із торбинки. Наступаю на зім’ятий папір і відсуваю його ногою, однак Маліна підіймає його й дбайливо розгладжує. Не глянувши навіть, кладе назад до шухляди. Я мушу піти до ванни, бо з таким виглядом ми не можемо вийти на вулицю, маю надію, що синця під оком не буде, на обличчі — тільки червоні плями, а я хочу тепер неодмінно піти до Трьох гусарів, бо Маліна пообіцяв мені це, а Іван зовсім не має часу. Маліна переконаний, що піти можна й так, я маю лиш більше нанести на обличчя брунатного крему, розтираю ще трохи fond de teint[362] по щоках, він має рацію, піти можна й так, а дорогою, на холодному вітрі, усе мине. Маліна обіцяє мені спаржу під соусом Hollandaise[363], а також сніжки з шоколадом. Я цій вечері більше не довіряю. Коли я повторно наношу на вії туш, Маліна ставить мені запитання: Звідки ти все це знаєш?
Сьогодні він не повинен мене більше запитувати.
Я: (presto, prestissimo) Однак я хочу спаржу із соусом Mousse-line[364] та Crème Caramel[365]. Я не провидиця. Просто я вистояла. Це я майже не потонула, не ти. Я не хочу Crème Caramel, а Crêpes Surprise[366], що-небудь з сюрпризом.Бо саме з таких бажань і народжується життя у хвилини, коли моє життя все коротшає, поглинуте життям Маліни.
Маліна: Що розумієш ти під життям? Мені здається, ти хочеш ще до когось телефонувати, або сьогодні утрьох ми підемо до Трьох гусарів. Кого ти хотіла б узяти з собою, Олександра чи Мартіна, може, тобі відразу спаде на думку, що розумієш ти під життям. Я: Так, якби я ще щось під цим розуміла… Слушно, ліпше покликати когось третього. Я одягну стару чорну сукню, з новим поясом. Маліна: Візьми ще й шаль, ти знаєш яку. Зроби для мене хоча б цю ласку, якщо ти більше не одягаєш смугастої сукні. Чому ти більше її не носиш? Я: Колись іще раз її одягну. Прошу, не запитуй мене тепер. Маю себе пересилити. А взагалі, я люблю життя* тільки з тобою, з шаллю, яку ти подарував ще на самому початку, з усіма речами, які були потім. Жити — значить читати сторінку, яку саме ти прочитав, або заглядати через твоє плече, коли ти читаєш, читати разом і нічого не забувати з того, що прочитав, бо ти нічого не забуваєш. Це значить — рухатися в тій порожнечі, в якій усе віднайшло своє місце, дорога до Ґлану й дороги вздовж Ґайля[367], я лежу розпростерта на цілу Ґорію зі своїми зошитами, я знову заповнюю їх своїми кривулями: Хто мусить жити постійним Чому, витримує майже кожне Як. Я знову переживаю найдавніші часи, так, ніби було це віддавна, з тобою, завжди водночас із сьогоднішнім днем, пасивно, не торкаючись ні до чого, не благаючи ні про що. Дозволяю собі просто жити. Нехай усе з’явиться водночас і справить на мене враження. Маліна: Що це таке, життя? Я: Це те, чим не можна жити. Маліна: Що це таке? Я: (più mosso, forte) Облиш мене в спокої. Маліна: Що? Я: (molto meno mosso) Життя — це те, що ти й я можемо скласти разом. Тобі цього вистачає? Маліна: Ти й я? Чому не відразу «ми»? Я: (tempo giusto) Не люблю я жодного Ми, ані Вони чи Обоє, і так далі, й тому подібне. Маліна: А я майже подумав, що ти, перш за все, більше не любиш Я. Я: (soavemente) Хіба в цьому є якась суперечність? Маліна: Властиво, що справді так. Я: (andante con grazia) У цьому нема суперечності, поки я хочу тебе. Бо не себе я хочу, а лиш тебе, і як ти це розумієш? Маліна: Це була б твоя найризикованіша пригода. Однак вона уже почалася. Я: (tempo) Так, справді, вона давно почалася, життя було вже давно. (vivace) Знаєш, що саме зараз я у себе помітила? що моя шкіра вже не така, як раніше, вона стала іншою, хоча я не можу відшукати ані одної нової зморшки. Зморшки все ті ж, які я мала ще в двадцять років, вони тільки стали глибшими, виразнішими. Якщо це ознака, то чого? Загалом відомо, куди це веде, а саме, уже до кінця. Та куди ми йдемо? за яким обличчям у зморшках зникнеш ти, за яким зникну я? Не старіння дивує мене, а та невідома, яка прийде слідом за невідомою. Якою я буду тоді? Я ставлю собі це питання, як із давніх-давен кожен себе запитував, що з ним станеться після смерті, завжди з великим знаком питання, який не мав сенсу, тому що це неможливо собі уявити. Коли я мислю розумно, то також не можу собі цього уявити.