Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
З сумною усмішкою пригадав Нарцис усі випадки з ранньої юності, коли він наставляв і повчав друга. Той з вдячністю приймав це, завжди погоджуючись з його перевагою і лідерством. І ось він мовчки виставив твори, народжені зі штормів і страждань його битого життя: жодних слів, жодних вчень, жодних пояснень чи застережень, а справжнє звеличене життя. Яким же бідним порівняно з ними був він сам зі своїм знанням, своїм монастирським порядком, своєю діалектикою!
Ось ті питання, навколо яких кружляли його думки. Як колись, багато років тому, він приголомшливо і вимогливо втрутився в Ґольдмундову юність, змінивши його життя, так друг, з часу свого повернення, не давав йому спокою, підривав його, спонукаючи до сумніву та самоаналізу. Він був йому рівнею; Нарцис не дав йому нічого, чого б той не повернув сторицею.
Поїхавши, друг залишив йому багато часу для роздумів. Минали тижні, давно перецвів каштан, давно потемніло молочно-зелене листя бука, ставши міцним і твердим, давно вже лелеки висиділи на прибрамній вежі пташенят і вчили їх літати. Що довше не було Ґольдмунда, то більше Нарцис розумів, ким він для нього був. У монастирі були деякі вчені отці, один – знавець Платона, інший – блискучий граматик, один або два хитромудрих теологи. Серед ченців він мав кілька відданих, добросовісних душ, які ставилися до цього серйозно. Але не було жодного рівного йому, жодного, з ким би він серйозно міг помірятися силами. Цю прогалину міг заповнити тільки Ґольдмунд. Знову відчувати його відсутність давалося йому нелегко. Він сумував за другом.
Нарцис часто заходив до майстерні, підбадьорював помічника Еріха, який продовжував працювати над вівтарем і дуже непокоївся про повернення майстра. Часом настоятель відмикав Ґольдмундову кімнату, де стояла фігура Марії, обережно знімав з неї покривало і милувався нею. Він нічого не знав про її походження, Ґольдмунд ніколи не розповідав йому історію Лідії. Але він усе відчував, він бачив, що образ цієї дівчини довго жив у серці його друга. Може, він її спокусив, може, обманув і залишив. Але він взяв і зберіг її у своїй душі, вірніше за найліпшого чоловіка, і зрештою, можливо, через багато років, відколи її не бачив, він відтворив її прекрасну, зворушливу дівочу постать, вклавши в її обличчя, позу, руки всю ніжність, захват і тугу закоханого. І в статуях катедри для читця у трапезній він усюди прочитував історію свого друга. Це була історія мандрівника й людини пристрастей, бездомного і невірного, але що залишилося від цього тут, усе було сповнене добра й вірності, живої любові. Яким же таємничим було це життя, як каламутно й бурхливо плинули його потоки, і ось яке благородство й чистота в результаті!
Нарцис боровся. Він дав цьому раду, він не змінив свого шляху, жодним чином не занедбав свого суворого служіння. Але він страждав від утрати й страждав від розуміння, як сильно його серце, що мало б належати тільки Богові та його справі, прив’язане до цього друга.
Розділ двадцятий
Промайнуло літо, зів’яли і зникли маки й волошки, кукіль і айстри, позатихали жаби в ставку, а лелеки літали високо, готуючись до прощання. Тоді й повернувся Ґольдмунд.
Він прийшов пополудні, в тихий дощ, і, не заходячи до монастиря, від воріт подався відразу до своєї майстерні. Він повернувся пішки, без коня.
Еріх злякався, коли побачив його. Хоч він і впізнав його з першого погляду, і серце його забилося при зустрічі, та все ж здавалося, що повернулася зовсім інша людина: якийсь інший Ґольдмунд, на багато років старший, з напівзгаслим, запорошеним, сірим обличчям, із запалими щоками, хворими, згорьованими очима, в яких, однак, прочитувався не біль, а, скоріше, посмішка – добродушна, стареча, терпляча посмішка. Він ледве йшов, насилу волочив ноги і здавався хворим і дуже втомленим.
Якось незвично дивився цей інший, чужий Ґольдмунд у вічі своєму юному помічникові. Він не хотів привертати уваги до свого повернення, він поводився так, ніби просто зайшов з сусідньої кімнати, де і був щойно. Він подав руку, нічого не кажучи, ані вітання, ані питань, ані розповідей. Він вимовив тільки: «Я мушу поспати». Він здавався страшенно втомленим. Він відпустив Еріха й увійшов до своєї кімнати біля майстерні. Знявши шапку, він випустив її з рук, скинув чоботи й підійшов до ліжка. В задньому кінці приміщення він побачив під простирадлами свою Мадонну; він їй кивнув, але знімати покривала й вітати її не пішов. Замість цього він підійшов до віконця, побачив на подвір’ї збентеженого Еріха і крикнув йому:
– Еріху, нікому не кажи, що я повернувся. Я дуже втомився. Можна почекати до завтра.
Потім він, не роздягаючись, ліг на ліжко. Через деякий час, оскільки заснути йому не вдалося, він підвівся, насилу підійшов до стіни, де висіло маленьке люстерко, і подивився в нього. Уважно розглядав він Ґольдмунда, якого побачив у дзеркалі: втомленого Ґольдмунда, змореного, старого і зів’ялого чоловіка з сильно посивілою бородою. З маленького тьмяного люстерка на нього дивився старий, трохи занедбаний чоловік, добре знайоме обличчя, що стало, однак, чужим, воно здавалося йому не зовсім справжнім, ніби не мало до нього жодного стосунку. Воно нагадувало деякі знайомі обличчя, трохи майстра Ніклауса, трохи старого лицаря, який колись замовив для нього вбрання пажа, трохи навіть святого Якова в церкві, старого бороданя Якова, який у своєму паломницькому капелюсі здавався таким древнім і сивим і, попри те, веселим і добрим.
Ретельно розглядав він обличчя у дзеркалі, так, наче йому йшлося про те, щоб отримати якусь інформацію про цього чужого чоловіка. Він кивнув йому і впізнав його: так, це був він сам, це відповідало його самовідчуттю. Надто втомлений і трохи отупілий старий чоловік повернувся з подорожі, непоказний чоловік, таким не похизуєшся, і все-таки він не мав нічого проти нього, він усе-таки йому подобався: в його обличчі з’явилося щось таке, чого не було у колишнього красеня Ґольдмунда, за всією його втомою й занепадом проглядалися ознаки задоволеності або й спокою. Він тихо посміхнувся про себе і
