Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Хвилини здавалися йому годинами, він згадав той час, коли майстер Ніклаус тримав у руках його перший малюнок, від напруги він стиснув гарячі спітнілі долоні.
Нарцис повернувся до нього, і він одразу відчув полегшення. Він бачив, як на вузькому обличчі друга щось розцвіло, чого не було з хлоп’ячих років: посмішка, майже ніякова посмішка на цьому розумному і вольовому обличчі, посмішка любові і відданості, якесь сяйво, так наче на мить зникла самотність і гордість цього обличчя, і воно випромінювало тільки сповнену любові душу.
– Ґольдмунде, – сказав Нарцис зовсім тихо, все ще зважуючи слова, – ти ж не чекаєш, що я раптом стану мистецтвознавцем. Я ним не є, ти це знаєш. Я не можу сказати про твоє мистецтво нічого, що не видалося б тобі смішним. Але одне дозволь мені сказати: з першого погляду я впізнав у цьому євангелістові нашого настоятеля Даніеля, і не тільки його, а й усе, що він для нас тоді означав: гідність, доброту, простоту. Таким, яким був покійний отець Даніель у наших побожних хлоп’ячих очах, таким він стоїть тут переді мною з усім тим, що було тоді для нас святе і що робить той час для нас незабутнім. Ти так щедро обдарував мене, друже, ти показав мені не тільки нашого настоятеля Даніеля, ти вперше по-справжньому розкрився переді мною сам. Тепер я знаю, хто ти. Давай не будемо більше говорити про це, я не смію. О, Ґольдмунде, невже цей час настав!
У великому приміщенні запанувала тиша. Ґольдмунд бачив, що його друг схвильований до глибини душі. Від збентеження йому перехопило подих.
– Так, – сказав він коротко, – я радий цьому. Але вже час обіду, тобі треба йти.
Розділ дев’ятнадцятий
Два роки працював Ґольдмунд над цим твором, і з другого року Еріх остаточно став його учнем. Оздоблюючи різьбленням сходи, він створив маленький рай, із задоволенням зобразив чарівні зарості дерев, листя й трав, з птахами поміж гілок, з тілами і головами тварин, що виникали там у різних місцях. Посеред цього спокійного первісного саду він зобразив деякі сцени з життя патріархів. Рідко порушувалося це його сумлінне життя. Рідко наступав день, коли творчий пошук або нудьга вселяли йому огиду до твору. Тоді він, давши роботу учневі, йшов або їхав верхи геть, подихати в лісі спокусливим повітрям свободи і мандрівного життя, знаходив то там то сям селянську дівчину, ходив на полювання і годинами лежав у траві, втупившись у склепіння лісового верховіття або буйні зарості папороті та дроку. Він ніколи не зникав на довше, ніж на один чи два дні. Потім з новою пристрастю брався за справу, завзято вирізав буйні зарості рослин, обережно й ніжно видобував з дерева людські обличчя, впевненими рухами вирізьблюючи рот, очі, хвилясту бороду. Крім Еріха, твір бачив тільки Нарцис, він часто приходив сюди, майстерня стала для нього найулюбленішим місцем у монастирі. З радістю і подивом спостерігав він, як нарешті розцвіло те, що його друг носив у своєму неспокійному, впертому й дитячому серці, як воно росло і розквітало, творіння, маленький струменистий світ: можливо, це й гра, але аж ніяк не гірша, ніж гра з логікою, граматикою і теологією.
Одного разу він задумливо сказав:
– Я багато чого вчуся у тебе, Ґольдмунде. Я починаю розуміти, що таке мистецтво. Раніше мені здавалося, що його, у порівнянні з мисленням і наукою, не варто сприймати надто серйозно. Я думав приблизно так: оскільки людина – це сумнівне поєднання духу й матерії і якщо дух відкриває їй пізнання вічного, то матерія тільки тягне вниз, приковуючи до тлінного, отже, вона мала б прагнути від чуттєвого до духовного, щоб піднести своє життя і надати йому сенсу. Я, хоч і вдавав за звичкою, що поважаю мистецтво, але моє ставлення було зверхнім, я дивився на нього поблажливо. Тільки зараз я бачу, як багато є шляхів пізнання і що шлях розуму не єдиний і, можливо, не найкращий. Це, звісно, мій шлях; я залишуся на ньому. Але я бачу, що твоїм, протилежним шляхом, шляхом почуттів, можна так само глибоко зрозуміти таємницю буття і передати її значно достеменніше, ніж це вдається більшості мислителів.
– Тепер ти розумієш, – сказав Ґольдмунд, – чому я не можу збагнути, що таке мислення без уявлень?
– Я давно зрозумів. Наше мислення – це постійне абстрагування, ігнорування чуттєвого досвіду, спроба побудови суто духовного світу. А ти переймаєшся саме найнетривкішим і найтліннішим і проголошуєш сенс світу саме в минущості. Ти не відвертаєшся від нього, ти віддаєшся йому, і завдяки твоїй віддачі він стає вищим, подобою вічного. Ми, мислителі, намагаємося наблизитися до Бога, відокремлюючи світ від нього. Ти наближаєшся до нього, люблячи його творіння і відтворюючи його ще раз. І те, й інше є справою людей, і те, й інше недостатнє, але мистецтво невинніше.
– Не знаю, Нарцисе. Але впоратися з життям, захиститися від відчаю, здається, вам, мислителям і теологам, це вдається все-таки краще. Я давно вже не заздрю твоїй вченості, мій друже, але я заздрю твоїй стриманості, твоїй урівноваженості, твоєму спокоєві.
– Не варто мені заздрити, Ґольдмунде. Немає такого спокою, що ти його ти маєш на увазі. Спокій, звичайно, є, але не такий, що живе в нас постійно й ніколи не покидає. Є тільки спокій, який завойовується у постійній боротьбі, і щодня його доводиться завойовувати знову і знову. Ти не бачиш, як я борюся, тобі невідома ані моя боротьба під час навчання, ані під час молитви. І це добре, що ти цього не знаєш. Ти тільки бачиш, що я менше, ніж ти, схильний до змін настрою, вважаючи це спокоєм. Але це – боротьба, це – боротьба і жертва, як і будь-яке праведне життя, і твоє зокрема.
– Давай не будемо сперечатися про це. І ти бачиш не все, з чим я борюся. І я не знаю, чи розумієш ти, як буває у мене на серці, коли я подумаю про те, що ось цей твір незабаром буде готовий. Його винесуть і встановлять, а мені виголосять кілька похвальних слів, і я повернуся до голої порожньої майстерні, засмучений всім тим, що не зовсім вдалося мені у моєму творі і чого
