Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
– Можливо, й так, – відповів Нарцис, – і жодному з нас не дано до кінця зрозуміти в цьому іншого. Але всім людям доброї волі властиво одне: наші справи кінець кінцем нас бентежать, ми мусимо знову починати спочатку, знову і знову приносити жертву.
Через кілька тижнів Ґольдмундів великий витвір був готовий і встановлений. Повторилося те, що він колись уже переживав: його дітище почало належати іншим, його розглядали, обговорювали, хвалили, звеличуючи і вшановуючи майстра; але його серце і його майстерня були порожні, і він уже не був певний, чи варта була ця робота тієї жертви. У день відкриття його запросили на обід до отців, була святкова трапеза з найстарішим монастирським вином; Ґольдмунд скуштував смачної риби й дичини, але більше, ніж старе вино, його зігріла увага й радість, з якою Нарцис привітав і вшанував його твір.
Нова бажана робота, яку замовив настоятель, була вже спланована – вівтар для каплиці Богородиці в Нойцелі, що належала монастиреві і в якій священиком був маріябронський отець. Для цього вівтаря Ґольдмунд хотів зробити фігуру Діви Марії та увічнити в ній один з незабутніх образів своєї юності – прекрасну полохливу доньку лицаря Лідію. Взагалі це замовлення було для нього не дуже важливим, але він вважав його придатним для того, щоб Еріх виконав у ньому свою частину роботи, як підмайстер. Якщо Еріх виправдає його надії, то він назавжди матиме в його особі хорошого помічника, який зможе заміняти його і звільняти для тих робіт, які йому до душі. Тепер вони з Еріхом шукали дерево для вівтаря і готували його до роботи. Часто Ґольдмунд залишав хлопця самого, він знову розпочав свої блукання і тривалі прогулянки в лісі; коли його якось не було кілька днів, Еріх повідомив про це настоятеля, і той теж трохи злякався, чи не покинув він їх назавжди. Тим часом Ґольдмунд повернувся, попрацював з тиждень над фігурою Лідії, а потім знову пішов вештатися.
Він був стурбований; відколи була закінчена велика робота, в його житті настав розлад, він пропускав заутрені, був дуже неспокійний і невдоволений. Він багато думав тепер про майстра Ніклауса і про те, чи не стане він сам скоро таким, як Ніклаус, старанним і порядним, і майстерним, але невільним і немолодим. Нещодавно один незначний випадок змусив його замислитися. Під час своїх прогулянок він зустрів юну селянську дівчину на ім’я Франциска, яка йому дуже сподобалася, і він намагався зачарувати її, вдаючись до всіх своїх колишніх способів залицяння. Дівчина охоче слухала його балачки, сміялася, щаслива, з його жартів, але залицяння його відхилила, і вперше він відчув, що здався молодій жінці старим. Більше він туди не пішов, але й не забув цього. Франциска мала рацію, він став іншим, він відчував це сам, і справа була не в кількох передчасно посивілих волосинах чи зморшках біля очей, а скоріше в його характері, в душі; він вважав себе старим, він вважав себе жахливо схожим на майстра Ніклауса. З невдоволенням і здивуванням спостерігав він за самим собою; він став невільним і осілим, він уже не був орлом або зайцем, він став свійською твариною. Блукаючи за межами монастиря, він шукав аромат минулого, пам’ять про свої колишні мандри, а не нові подорожі чи нову свободу, він шукав її палко й недовірливо, неначе пес, що втратив слід. А якщо день або два він бував відсутній, десь гуляв і святкував, його нестримно тягнуло назад, його мучила совість, він відчував, що майстерня чекає, він відчував відповідальність за розпочатий вівтар, за підготовлене дерево, за помічника Еріха. Він більше не був вільним, він більше не був молодим. Він твердо вирішив: коли фігура Лідії-Марії буде готова, він вирушить у путь і ще раз спробує мандрівного життя. Недобре так довго жити в монастирі серед самих чоловіків. Для ченців це, може, й добре, але не для нього. З чоловіками можна гарно й розумно розмовляти, у них є поняття про роботу митця, але все інше, базікання, ніжність, гра, любов, безтурботне задоволення – цього серед чоловіків не знайти, для цього потрібні жінки і мандри, і блукання, і постійна зміна декорацій. Все тут навколо нього було дещо сірим і серйозним, надто важким і чоловічим, і він заразився цим, воно проникло у його кров.
Думка про подорож втішала його; він старанно працював, щоб якомога скоріше звільнитися. А коли з дерева поступово виступив образ Лідії, коли він завершив суворі складки сукні, що спадали донизу з її благородних колін, його пронизала глибока й щемлива радість, журлива закоханість в образ, у прекрасну боязку дівочу фігуру, в спогад про минуле, про своє перше кохання, про перші мандри, про свою юність. Благоговійно працював він над цим тендітним образом, наповнюючи кращим, що було в ньому, своєю юністю, своїми приємними спогадами. Щастям було створювати її схилену голову, її привітні сумні вуста, її витончені руки, довгі пальці з красиво опуклими нігтями. З захопленням і побожною закоханістю дивився на фігуру й Еріх, так часто, як тільки міг.
Коли вона була майже готова, він показав її настоятелеві. Нарцис сказав:
– Це твій найкращий твір, друже, у всьому монастирі немає нічого, що могло б з ним зрівнятися. Повинен тобі зізнатися, що в ці останні місяці я не раз непокоївся за тебе. Я бачив, що ти стривожений і страждаєш, а коли ти зникав на довше, ніж на один день, я часом з острахом думав: а раптом він не повернеться. І ось ти зробив цю дивовижну скульптуру! Я радий за тебе і пишаюся тобою!
– Так, – відповів Ґольдмунд, – скульптура цілком вдалася. Але вислухай мене, Нарцисе! Для того щоб ця статуя вдалася, мені знадобилася вся моя юність, мої мандри, моя закоханість, мої залицяння до багатьох жінок. Це джерело, з якого я черпав. Джерело незабаром буде спустошене, у мене порожньо в серці. Я довершу цю Марію, а потім візьму на якийсь час відпустку, я не знаю, як надовго, і повернуся до своєї молодості і всього того, що колись так любив. Ти зможеш це зрозуміти? Ну що ж. Ти знаєш, я був твоїм гостем, і я ніколи не брав грошей за свою роботу…
– Я не раз пропонував їх тобі, – вставив Нарцис.
– Так, та зараз я від них не відмовлюся. Замовлю собі новий одяг і, коли він буде готовий, попрошу у тебе коня, кілька талерів і
