Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

— Та це просто бозна-що!!! Тут до Чигирина скакати півдня, якщо не квапитися — то цілий день! Якщо ж кульгаву кобилу під хвіст цілувати після кожного шинку — щонайбільше два дні!!! А ти мені оце розповідаєш, що сталося два тижні тому?! Оце так шишацький сотник служить мені, своєму гетьманові?!

— Ясновельможний, я…

— Помовч!!!

Посланець розсудливо стулив пельку. Тоді гетьман кивнув козакові у запорошеному одязі, якого привів із собою, і той повідомив:

— Третього дня військо боярина Ромодановського отаборилося попід стінами Веприка[56], але самого князя там іще не було. Позавчора під вечір з’явився особисто воєвода, тоді його стрільці оточили укріплення. Добре, що оточення відбувалося дуже мляво й ліниво, тож я встигнув вислизнути й за наказом пана сотника помчав просто до пана гетьмана…

Це повідомлення неабияк схвилювало усіх присутніх на нараді. Але тільки-но Виговський махнув рукою, як усі слухняно замовкли. Тоді гетьман знов звернувся до посланця шишацького сотника:

— Шишаки значно ближче до Чигирина, ніж Веприк. До того ж тобі не було потреби вибиратися з оточення. Тим не менш, приїхали ви одночасно. І ти нічого не розповів мені про те, що князь Ромодановський вирушив зі своїм військом з Миргорода на північ, щоби взяти в облогу якесь місто. Кажи, але саму лише правду: ти знав про це?!

— Та щоб мені й на цьому світі, і на тому!.. — хотів побожитися гонець, але гетьман тільки рукою махнув та гукнув коротко:

— Геть!

— Але ж ясновельможний…

— Геть звідси!!! Повертайся до сотника і передай йому, що він більше не шишацький сотник!!! Нехай забирається з Шишаків хоч під три чорти, але тільки подалі від очей моїх — бо як зустріну, накажу голову йому відтяти!!! Все, забирайся!!!

Зрозумівши, що подальші перемовини не призведуть ні до чого доброго, посланець поквапився вийти геть. Невідривно дивлячись йому вслід, Виговський повернувся у своє крісло і проказав, зітхнувши:

— Кого призначити новим шишацьким сотником, вирішувати зараз не станемо. Сотник — не надто велика цяця, щоб аж так непокоїтися цією справою. Встигнемо… А поки що хотів би почути думку всієї старшини про цю справу. Почнемо з пана генерального писаря. Немиричу, скажи-но все, що маєш сказати. Слухаю тебе уважно.

Після чого так і в’ївся очима в Юрія. Той заговорив спокійно, майже невимушено:

— На мою думку, ясновельможний, Москва продовжує порушувати Переяславські статті ще брутальніше, ніж порушувала досі. По-перше, на теренах Гетьманщини перебуває достатня кількість стрільців, тому введення князем Ромодановським додаткового війська без узгодження з нами нічим не виправдане.

По-друге, у Переяславських статтях чітко прописано: козаків можна судити лише судом козацьким. Мало того, що миргородського полковника Степана Довгаля, полтавського полковника Степана Ляха й кошового отамана Якова Барабаша заарештував московський боярин, але він же з московським царем Олексієм Михайловичем за нашими спинами вирішив, куди відправити на суд Барабаша.

По-третє, початок облоги Веприка без висування тобі, ясновельможний, будь-яких претензій взагалі можна розцінити тільки як зухвале самоуправство чужого війська на теренах нашої Гетьманщини. Принаймні жодного розумного пояснення таким діям я поки що не почув. А враховуючи те, що менш кричущі порушення Переяславських статей мали місце й раніше… Я не знаю, чи варта ця угода паперу, на якому написана!.. Тому…

— Стривай-но, — владним жестом Виговський зупинив генерального писаря, й Немирич слухняно замовк. — Ти добре сказав, дай висловитися також решті, бо не все ж тобі говорити.

Протягом ще півгодини по черзі висловилися всі присутні на нараді. При цьому Юрій із прихованим задоволенням відзначив, що решта страшини так чи інакше підтверджувала його думки, висловлювалася в тому ж самому ключі. Вислухавши всіх присутніх, гетьман взявся підбивати підсумки. Почав з найголовнішого:

— Згоден з усіма вами, що своїм багатомісячним свавіллям Москва довела: тамтешній цар Олексій Михайлович з усіма своїми князями, боярами й воєводами не збирається сумлінно виконувати укладені й підписані у березні 1654 року Переяславські статті. Можу запевнити усіх присутніх, що незадовго до смерті про те саме говорив мій попередник — нині покійний гетьман Богдан Хмельницький, засновник нашої козацької держави. А тому, виконуючи його священну для усіх нас волю, я, гетьман Іван Виговський, наданою мені владою оголошую Переяславські статті віднині й надалі денонсованими.

Хоч як шанували гетьмана усі присутні, але вони не могли стримати полегшених зітхань і радісних вигуків. Заспокоївши їх рвучким жестом, гетьман продовжив:

— Доручаю генеральному писареві Юрію Немиричу повідомити про це у належний спосіб московського царя Олексія Михайловича. Окрім того, непогано було б розповісти про денонсацію також іншим європейським правителям. Що скажеш на це, пане генеральний писарю?

— Я назву цю відозву, наприклад, «Маніфестом до володарів Європи», — з радістю відгукнувся Немирич.

— Називай як хочеш, але щоб завтра, найпізніше — післязавтра ти свій «Маніфест» порозсилав по всіх усюдах.

— Авжеж, ясновельможний, так і зробимо.

— Добре, але це не єдине, що ти мусиш написати… До переходу на наш бік ти дотримувався віри социніянської, я не помиляюсь?

— Не помиляєшся, ясновельможний, але…