Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
— До чого тут діадохи? — здивувався Виговський.
— А до того, що вони два десятки років ділили між собою спадок великого полководця Олександра. Ділили з такою ж несамовитістю, з якою сподвижники Богдана Хмельницького згодом почнуть ділити Гетьманщину.
— Немиричу, ти про що говориш?! Отямся!
Не маючи сил терпіти аж надто зухвале передбачення, Виговський скочив так різко, що випадково скинув стос важливих паперів на підлогу. Кляузи Мартина Пушкаря та Якова Барабаша, відповідь царя Олексія Михайловича, список з царської грамоти, адресованої запорожцям, та деякі інші листи розлетілися на всі боки. Втім, гетьмана це аніскільки не хвилювало. Він обіперся обома руками на стільницю і прикипів очима до Немирича, який продовжував собі спокійненько сидіти, ніби нічого й не сталося. Сидячи, полковник спокійно дивився на Виговського знизу вгору і вів своє:
— Це ти отямся, ясновельможний. Отямся і краще подумай над моїми словами, а не обурюйся бозна-чого.
— Але ж ти стверджуєш…
— Так, я стверджую, що приблизно чотири місяці тому припинило битися серце великого полководця й засновника Гетьманщини. По ньому залишився син — та він недостатньо дорослий, щоб перехопити правління батьківською державою. Але не забувай, що є ще цілий гурт полковників! Кожен з них по-своєму хоробрий і звитяжний, кожен є лицарем. Щоправда, нікого з них не можна і близько прирівняти до спочилого у Бозі гетьмана Хмельницького… А тому тепер ці полковники почнуть з’ясовувати, хто з них є більшим достойником. Власне, судячи з показаних мені кляуз, таке з’ясування вже розпочалося.
— Чи ти збожеволів, Немиричу?! Адже згадані тобою діадохи нікому не скаржилися, вони просто воювали між собою…
— Так було лише тому, що Олександр Македонський загарбав півсвіту, й потреби скаржитися іншим не виникало. Натомість Гетьманщина — це держава козаків, вона менша і від Речі Посполитої, і від Московського царства. Тому наші сучасні діадохи… діадохи Богдана Хмельницького, я би так сказав… Отже, вони шукатимуть і вже шукають, на якого б союзника спертися у своїх міжусобицях. І ти, ясновельможний, ще мусиш неабияк подякувати Московському царю, що він не на їхньому боці, а на твоєму — інакше б не відправив тобі їхніх кляуз.
— Але ж вони ще не воюють! А ти пропонуєш мені першому висунути війська…
— Той з діадохів, хто вдарить найпершим, матиме перевагу над рештою.
— Але я не хочу братовбивства! А всі ми — майже брати…
— Тоді тебе швидко знищать, ясновельможний. Натомість якщо зараз ти вдариш першим, то матимеш шанс виграти.
— Війни діадохів зруйнували, розкололи імперію Олександра Великого, й її рештки проковтнула Римська імперія! Я не хочу, щоб і Гетьманщину…
— Але Гетьманщина — це не імперія Олександра Великого. Отож вона не розколеться, а дістанеться тому з Богданових наступників, хто зуміє випередити усіх інших.
— Я й без того стою на чолі Гетьманщини.
— Тебе обрали гетьманом лише для того, щоб диктувати тобі свою волю. Тебе, ясновельможний, вважають слабкодухим…
— Немиричу, ти хоча б думаєш, що верзеш?!
Утім і цього разу полковник навіть бровою не поворухнув відповідаючи:
— Будь певен, ясновельможний, я дуже добре знаю, що кажу, і головне — про що кажу. Тебе обрали лише з того розрахунку, щоб за твоєю спиною робити зі спадком великого гетьмана Хмельницького що заманеться. От сьогодні ти й повівся, як і належить слабкій людині: почав викликати усіх полковників… усіх діадохів поодинці й запитувати, а що ж його робити з кляузами Пушкаря та Барабаша?..
— Немиричу, востаннє кажу тобі!..
— Природно, всі схиляли тебе до миру в той чи інший спосіб. Бо не вважають тебе здатним протистояти бунтівникам. Але тобі пощастило, що я обіцяв Хмельницькому допомогти новообраному гетьманові. Тож я тобі тричі радив повестися не так, щоб догодити решті діадохів, а так, щоб вберегти Гетьманщину від роздраю! Тому бий першим, ясновельможний. Мусиш вдарити, перемогти й покарати… чуєш?! Мусиш жорстоко покарати обох!!! Якщо треба — на горло їх скарай!!! Вчиниш так — тоді ніхто не насмілиться забрати булаву з рук твоїх, і свого часу ти передаси цей символ влади Юрку Хмельниченку. А я тобі допоможу, погодившись бути твоїм генеральним писарем. Якщо ж не вдариш першим… Якщо не переріжеш шляхи з Полтавщини на Запоріжжя… Що ж, ясновельможний, тоді прощавай, бо недовго тобі лишилося гетьманувати.
— А іншого шляху немає?..
— Ні.
Цього разу мовчанка тривала дуже, дуже довго. Виговський напружено перебирав у пам’яті всі місяці, що проминули після смерті Богдана Хмельницького. Намагався пригадати день за днем. Усі події докладно. Що і про кого чув. Хто, як і на чию адресу висловився. І чим глибше занурювався у спогади, тим ясніше уявляв, наскільки правий Немирич. Все так і є: його, Івана Виговського, обрали гетьманом для того тільки, щоб чинити за його спиною що кожному заманеться. Єдиний вихід — вдарити зараз першим, перемогти Пушкаря з Барабашем. Тоді усі йому підкоряться…
Ну що ж, дякувати Немиричу, він це вчасно второпав!
