Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

— А якої ти думки про Григорія Гуляницького? — спитав гетьман без будь-якого переходу. Та полковник відповів швидко, навіть оком не моргнувши:

— Гадаю, ясновельможний, пан Гуляницький буде тобі добрим помічником і не раз стане в нагоді.

Ну що ж… Можна вважати, і цю справу вирішено.

— Дякую тобі, пане полковнику. Дякую за вірність не тільки мені, але й нашому покійному гетьманові Хмельницькому.

— Ясновельможний!..

Здавалось, його співбесідник хотів щось сказати, та Виговський зробив заперечувальний жест:

— Стривай, Немиричу, стривай. Я спробую дослухатися твоїх порад. Визнаю, ти маєш рацію. І ще дякую тобі за згоду стати моїм генеральним писарем. І у винагороду під твою руку повернуться колишні твої володіння, конфісковані при утворенні Гетьманщини[53].

Цього разу на обличчі Немирича нарешті сяйнула задоволена посмішка, коли він вклоняючись мовив коротко:

— Красно дякую, ясновельможний!

— А тепер залиш мене, пане генеральний писарю. Хочу побути насамоті.

— Мене ще не затвердили на цій посаді… — спробував заперечити полковник, та гетьман і тепер не дав йому договорити:

— Ну, то нікуди не дінуться — затвердять!

І додав дуже тихо, ледь чутно:

— Богданові діадохи, кажеш?.. Гаразд, я їм покажу, хто з-поміж нас головний.

Вдоволений вираз обличчя Юрія Немирича у цю мить найкраще підкреслював, що гетьман вчинив вірно.

— Так їх, так!!! Провчіть голоту!!! Задайте знахабнілим гречкосіям такої прочуханки, щоб на все життя запам’ятали, мерзотники, як проти справжніх козаків бунтувати!..

Немирич озирнувся на крик. Прослідкувавши, куди дивиться вершник, він також поглянув у той бік. А потім навіть на стременах трохи здійнявся, щоб краще бачити, як німецька піхота проганяла полем загін охоплених відчаєм дейнек[54], які на бігу кидали свої коси та вила, щоб реманент не заважав рятуватися від списів.

А втім, насправді подібна картина могла зацікавити хіба що, м’яко кажучи, не дуже розумного витріщаку. Якщо професійні солдати-найманці планомірно знищують на полі бою вчорашніх селян, це нормально — бо так і має бути. От якби навпаки дейнеки перемогли німецьких піхотинців!.. Та це щось неймовірне, в реальному житті неможливе.

Значно цікавіша й важливіша водночас подія сталася годину тому: зрозумівши, що їхня битва остаточно програна, кошовий отаман Яків Барабаш утік з поля бою з усіма козацькими куренями. Утік, аж курява стовпом здійнялася! Оце такі тепер запорожці пішли… Здрібніли, ой і здрібніли ж їхні душі відтоді, як військо магнатів билося з ними на березі річки Стрипи під Зборовом. Спаскудилися вкрай, якщо самі дременули, а горопашних дейнек кинули на вірну загибель. А шкода — гідні були суперники… років вісім тому!

Цікаво, яким словом напутив учорашніх посполитих кошовий отаман Яків Барабаш? Можливо, пообіцяв щось?.. Наприклад: «Стійте тут, помріть як герої, але не пропустіть навздогін нам ворогів! Хто виживе — вкриє себе вічною славою! Приходьте опісля на Січ — кожного прийму в Запорозький кіш». Отож ці дурники й купилися на обіцянку, зовсім не врахувавши, що найманці-піхотинці свою справу знають і мало кого в живих залишать. Хто ж із них виживе тепер, щоб надалі запорожцем стати?.. Йолопи вони, дейнеки ці! Звичайнісінькі йолопи, не варті уваги.

— Ясновельможний, розшукали!

— Він?!

— Так, він. Ще й із кількома наближеними.

— Показуй, де!

Гонець, який привіз добру звістку, поскакав попереду. Ясновельможний гетьман Іван Виговський з кількома представниками найвищої козацької старшини поїхав слідом. Немирич, звісно, теж…

Просуватися було важко, оскільки протягом останньої доби бій вівся просто на території табору гетьманського війська, на який повстанці налетіли минулої ночі. Налетіли, щоб знайти тут свою загибель. Але тепер доводилось об’їжджати не тільки скупчення трупів своїх та чужих, а й згорілі намети або шатри. Як раптом…

На схилі невеличкого, зовсім невисокого пагорба десятка півтора тіл загиблих були розкладені акуратною низкою, а не розкидані хаотично. Було помітно, що їх підготували для оглядин. У самісінькій середині цієї скорботної низки привертав увагу старий козак, сивочолий і кремезний. За кількістю рубаних, різаних і колотих ран можна було судити, з якою запеклістю відбивався він від ворогів, перш ніж віддати Богові душу.

Це й був полтавський полковник Мартин