Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

— Згодився нарешті?

— Попросив, щоб йому дозволили ще один день подумати. Не бійтеся — згодиться. — Кшепицький підвівся, струсив попіл із цигарки і додав: — А вам усе-таки слід сповістити пані Ніну, що її чоловіка випустять і він з власної волі їде за кордон… Гм… Можете навіть написати, що він забирає половину маєтності готівкою і цінними паперами. Це заспокоїть, так би мовити, її цікавість.

— Так, — поміркувавши, зауважив Дизма, — це не завадить. Але я гадаю, що лучче не писати. Лист ще попаде комусь до рук, абощо…

Раптом на пам’ять прийшов Терковський, і Никодим аж здригнувся. Ні, ні… Поклав собі нізащо не думати про це. Що буде, те й буде. Аби не гадкувати… Аби не тепер… Коборів… їхати… Тіло не слухалось. Він скривився і відрік:

— Тільки не сьогодні.

І справді, Дизма був до краю знеможений. Цілісінький день провалявся на канапі. Не підводився навіть, щоб узяти трубку, коли кілька разів дзвонив телефон.

В голові роїлись думки про те, як би йому, не наражаючись на небезпеку, вийти з Ложі Трипроменевої Зірки. Нічні оргії жахали і смертельно виснажували Никодима. Оця друга містерія мала рішучий вплив на його ставлення до почесної ролі Великого Тринадцятого.

А втім, логічно міркуючи, Дизма дійшов до висновку, що завдяки Ложі у нього тепер вельми близьке знайомство з дамами з найвищого світу, він може бувати у них і коли б йому пощастило якось викрутитись із Ордену, то від цього ті зв’язки не порвалися б.

Але як викрутитись? Найпростіше було б побалакати з Кшепицьким — той у всьому потрапить дати раду. Проте Никодим не міг цього зробити: надто глибоко запала йому в пам'ять загроза смерті за зраду таємниць Ложі.

Після довгих роздумів у нього виникла ідея: «Чи не сказати цим божевільним бабам, що сьогодні вночі диявол заборонив мені бути отим «Тринадцятим»?.. Либонь, це було б найліпше. Не подобаюсь уже йому, і він передав, що більше не з’явиться, коли буду я…»

Надумав завтра ж піти до графині Конецьпольської і так поставити питання.

Хай собі мучать когось іншого.

Розсміявся. Зринув у пам’яті Вареда.

«Підсуну Вареду! Скажу, що диявол гвалт хотів Вареду».

Ігнат подав вечерю і приніс вечірні газети. Дизма знехотя відсунув їх і взявся до їжі, аж тут подзвонив телефон.

То був Вареда. Після коротких привітань він спитав:

— Ну, читав?

— Що? — буркнув Дизма.

— Як — що? Дурника строїш? Ніби не знаєш?

— Та кажи вже мерщій!

— Ну, про від’їзд Терковського.

Дизма захитався.

— Що… що… як?

— Ну, що сьогодні ввечері він від’їжджає в Пекін як посол, на нове місце. Не читав учорашніх газет?

Він казав іще щось, але Никодим не чув. Кинув трубку і побіг до їдальні.

Квапливо розгорнув газети.

Справді, всі вони повідомляли, що в зв’язку з новою організацією влади в Китаї, нинішнього начальника кабінету прем’єра, помічника статс-секретаря Яна Терковського призначено послом та повноважним міністром при китайському уряді і що сьогодні він від’їжджає до Пекіна.

Дизма одірвав погляд од газети. Серце в грудях гупало, мов барабан.

Никодим зірвався з місця і зарепетував:

— Ура! Ура! Ура!..

Прибіг Ігнат, здивовано став на порозі:

— Ви кликали мене, пане президенте?

— Ігнате! Давай гардиману! Ми повинні обмити це діло.

Слуга дістав карафку і чарочки, налив одну.

— Наливай другу! — крикнув Дизма. — Ну, на погибель сучим синам!

Випили. По одній, другій, третій, четвертій…

Никодим сів.

— Знаєш що, Ігнате…

— Слухаю, пане президенте.

— Запам’ятай: хто мені стає поперек дороги, мені, Никодимові Дизмі, того неодмінно чорти візьмуть. Розумієш?

Вихилив чарку і мимоволі зиркнув у чорний отвір дверей кабінету: з темряви на нього витріщилися, палаючи фосфоричним світлом, круглі очі.

Дизма сплюнув і перехрестився.

— Пиймо, Ігнате!

Вже за північ, укладаючись в ліжко, Никодим сказав слузі:

— Май на увазі, Ігнате: баби можуть весь світ догори ногами перевернути, бо вони водяться з дияволом…

— А певно, — потвердив Ігнат.

У вівторок Никодим і Кшепицький поїхали до адвоката Ліцунського, фахівця в шлюборозлучних справах, у середу зайшли востаннє до старшого комісара Рейха і вручили йому сто тисяч злотих.

А в четвер з головного вокзалу відходили в двох протилежних напрямках два поїзди. В одному сидів скулившись старий чоловічок, який весь тремтів. У другому — президент Державного хлібного банку; він весело прощався з групою приятелів, що проводжали його добрими побажаннями і поздоровленнями.

Стариган теж був не самотній. Навпроти в купе сидів кремезний червонопикий мужчина, тримаючи — в даному разі зовсім без потреби, скоріше за професійною звичкою — праву руку в кишені пальта.

Поїзд Варшава — Берлін одійшов перший. Не минуло й десяти хвилин, як рушив і другий — на Білосток-Гродно.

З приступки вагона останнім сплигнув Кшепицький — він уривисто, не закінчуючи речень, квапливо доповідав шефові про розмову, яку мав у карному розшуку з Куницьким перед його від’їздом. З того звіту випливало, що Куницький не чинив ніяких перепон, що він геть зламаний і вже од усього відрікся, навіть дав потрібні відомості та пояснення щодо справ Коборова новому управителеві, яким, з волі нареченого й