Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

— Ну, гайда! Моє шанування, пане президенте. Вибачте, що порушили вам спокій, але в мене був такий наказ.

— Раз наказ — то наказ, — мовив Дизма. — До побачення.

Куницький обернувся, хотів щось іще сказати, але шпиг штовхнув його — старий заточився і вмить опинився за дверима.

Никодим довго стояв у порожньому передпокої. Нарешті, пригладивши перед люстром волосся, ввійшов до їдальні. На столі був сніданок, про який він досі й не подумав. Аж тепер відчув гострий голод. Кава була вже холодна, цукор не розчинявся. Дизма дістав з буфета карафку з оковитою, щедро поклав на тарілку шинки, ковбаси, телятини і заходився їсти.

— А виходить, мені судилося стати великим паном, — озвався він сам до себе за третьою чаркою. — Будьте здорові, пане президенте!

По шибках сік дрібний, докучливий дощ, за вікнами було сіро.

Дизма не любив генерала Яжиновського за його насмішкуватість, холодність, а головне — за те, що найближчим другом генерала був Терковський. Ось чому Никодим намагався не бувати у Яжиновських. Але того дня йому все-таки довелося поїхати до них на вечір, бо генерал прямо заявив, що «відсутність пана президента вважатиме за особисту образу». А втім Дизма знав, що Терковський перебуває в Жегестові, і тому він безумовно не зустрінеться з ним.

Власне кажучи, у Дизми не було поважних причин уникати Терковського. Особисто він не відчував до нього неприязні, а проте поголоска твердила, ніби вони люті вороги, і твердила так уперто, що кінець кінцем Никодим сам повірив цьому, а згодом помітив, що й Терковський ставиться до нього стримано, ба, навіть упереджено. На щастя, становище Дизми було надто міцне, щоб зважати на це. А проте він волів не зустрічатися з Терковським; на те були ще й інші причини: з натяків «сестер-паломниць» Никодим догадувався, що товстий начальник кабінету прем’єра має якийсь зв’язок із «втаємниченими», а їх він просто боявся.

Яжиновські мешкали на Вовчій вулиці, і Дизма вирушив туди пішки. Прийом, напевно, був великий, бо перед брамою стояло близько двадцяти автомобілів. Передпокій був просто забитий пальтами, а з сусідніх покоїв линув гомін, там розмовляли, сміялися.

Генерал та генеральша з пошаною зустріли Никодима і провели його до салону саме в ту мить, коли там запала тиша і якась огрядна, майже квадратова дама з оголеними руками, схожими на два телячі окороки, сіла до фортепіано. Дизмі довелося зупинитись біля дверей; стояв і мовчки кивав головою, відповідаючи на поклони знайомих і спочатку навіть не розрізняючи, кому він кланяється.

Перший, кого Дизма впізнав у тісняві чорних фраків, був Терковський.

— Хай йому чорт! — стиха буркнув Никодим у той час, коли пролунали гучні акорди фортепіано.

Він поклав собі так маневрувати, щоб не стрічатися з Терковським. Гостей зібралося багацько, і зробити це було неважко, тим паче, що й Терковський навряд чи прагнув зустрічі з ним.

Але як же здивувався пан Никодим, коли за кілька хвилин узрів товстуна, який сунув просто на нього. Терковський потиснув йому руку і, легенько взявши його за лікоть, пошепки мовив:

— Ходімо покуримо.

Всі присутні дивилися на них, коли вони виходили з салону, зникаючи за портьєрою генеральського кабінету.

Там Терковський вийняв з кишені велику золоту цигарницю і, частуючи Никодима, щиросердо почав:

— Сто літ не бачив вас, шановний пане президенте…

Ошелешений, сповнений недовіри, Никодим мовчав.

— Як же ваше здоров’я? — вів далі товстун. — Я оце півтора місяця відпочивав і тепер почуваю себе чудово. Ви не повірите, пане президенте: я втратив сім кілограмів. Непогано, га?

— Нічого собі, — відказав Дизма.

— Нема нічого ліпшого, пане президенте, як відпочинок. Зміна середовища, о! Нові люди, нові справи, новий спосіб життя, нове оточення…

— Ви були в Жегестові? — спитав Никодим, аби щось сказати.

— Так. Освіжився там до пуття.

В салоні звучало фортепіано, з сусідньої кімнати долітала розмова гравців у бридж. Терковський говорив спроквола, глухим голосом, що виходив десь із середини, ніби з-під широкої білої манишки, його маленькі, безбарвні, мов у риби, очі глипали з-під жирних повік, а товсті короткі пальці, здавалося, пестили великий бурштиновий мундштук.

«Чого ця нечиста сила хоче від мене?» — сушив собі голову Дизма.

— А знаєте, пане президенте, — не змінюючи тону, тягнув Терковський, — я мав приємність зустрітися там з вашим давнім знайомим — нотарем Віндером. Дуже мила людина.

Терковський раптом замовк, а очі його допитливо впилися в обличчя Дизми.

— Що ви, кажете? — перепитав Никодим, який і справді не дочув.

— Зустрів вашого давнього знайомого.

Никодим зціпив зуби.

— Кого ж це?

— Пана Віндера. Дуже приємна людина.

— Як? Віндера?.. Не пригадую.

Напруживши всю силу волі, він трохи оволодів собою і примусив себе глянути Терковському просто в очі.

— Як? Не пам’ятаєте нотаря Віндера?

— Нотаря?.. Ні. Не знаю.

Терковський засміявся, і в голосі його виразно вчувалась іронія.

— А він добре вас пам’ятає. Ми їхали в одному купе, і цей милий стариган багато розповідав мені про вас і про Лисков…

У Дизми запаморочилося в голові. Отже, кінець? Катастрофа? Його викрито? До болю стис у кишенях кулаки. Майнула думка просто кинутися на Терковського, схопити його за шию, — жирну шию, яка складками перевалювалась через комірець, і душити, аж поки ця лестива пика не посиніє. Він скорчився весь, а м’язи так напружилися, що аж відчув, як вони тремтять.

— Вибачте, будь