Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

— Де директор?

— Пан директор приходить о дев'ятій, — тремтячим голосом пояснив один службовець.

— Що-о?! О дев’ятій? Дармоїди чортові!

Зайшов на фабрику. Тут кипіла робота. Робітники віталися з Дизмою, киваючи йому головою, і в цьому жесті була підозріливість, непокора й побоювання, що його відчуває робітник перед роботодавцем.

Молодий інженер підскочив до Дизми і шанобливо поздоровкався з ним.

— Ну як тут, — спитав Никодим, — порядок?

— Усе в порядку, пане президенте.

— Скажіть своєму директорові, щоб приходив на фабрику о сьомій годині. Начальник повинен давати приклад своїм підлеглим.

Никодим подав йому руку і вийшов.

Млин, тартаки, стайні, хліви, гуральня — все це зайняло у нього півдня. Дизма пройшов через Коборів, мов грізна буря, лишаючи по собі справжню паніку.

Під’їжджаючи до палацу, побачив у вікні Ніну. Стояла, усміхаючись і привітно махаючи йому руками.

Вона була ще в шлафроку, але збігла у вестибюль.

— Звідки повертається мій володар? — спитала тихо, бо в сусідній кімнаті лакей накривав стіл.

— Оглядав господарство.

— І як же?

— Дуже багато ледарів. Я тепер їх візьму в шори.

— Коханий, я не хочу, щоб ти сам вів господарство. Після нашого шлюбу тобі треба взяти управителя. Подумай: це забирає стільки часу! Цілий день тебе не було б дома. А я не хочу лишатися сама. Зроби так, Ніку?

— Вже зробив, — засміявся він.

— Тобто?

— Найняв управителя.

— Справді? Це чудово.

— Якщо ми на кілька місяців поїдемо до Варшави, то хтось же має пильнувати, бо інакше весь Коборів розкрадуть.

— А кого ти найняв?

— Є такий Кшепицький, ти, здається, знаєш його?

— Як? Зизьо? Зизьо Кшепицький, ад’ютант тьоті Пшеленської?

— Ага, він і є.

— Кумедний хлопець. Колись до мене залицявся. Але в той час репутація у нього була не блискуча.

— Правду кажучи, я нічого поганого про нього не чув. Як тільки заснували банк, він став моїм секретарем.

— І ти задоволений?

— А чому ні? Ти, може, не хочеш, щоб він був управителем?

— Ну що ти! Мене, любий, зовсім не цікавлять ці справи і я в них нічогісінько не тямлю.

Почали сходитися службовці, і лакей доповів про це Дизмі.

Коли Никодим увійшов до просторої канцелярії, що містилася поряд з кабінетом, кільканадцять чоловік, які стиха розмовляли там, підвелися, вітаючи його.

Дизма кивнув їм головою і всівся до письмового столу, але присутніх не запросив сідати.

— Я покликав вас, — почав він, барабанячи пальцями по столу, — щоб повідомити, що власниця Коборова, пані Ніна Куницька розходиться з чоловіком і через те відібрала у нього повноваження. Єдиний її уповноважений — це я. А я попереджаю, що не цяцькатимуся з вами. З газет ви, либонь, знаєте, що Хлібний банк — мов лялечка, бо я все кріпко держу в руках. Повторюю, що панькатись я не люблю.

Власні слова розпалювали Никодима, і він говорив дедалі голосніше:

— Скажу коротко: робота — це не забава. У мене треба добре працювати, бо платити гроші за байдикування я не збираюсь! Зрозуміло?! Дармоїдів виганятиму в шию. А якщо, боронь боже, піймаю когось на шахрайстві, якщо дізнаюся, що хтось із вас махлює… Ну! Того без ніяких розмов запроторю в тюрягу! Зі мною не пожартуєш! Зрозуміло?

Він гупнув кулаком об стіл.

Вражені службовці німували — ніхто не промовив жодного слова.

— Сюди приїде пан Кшепицький, якого я взяв на посаду управителя. Ви повинні в усьому слухати його. Але тепер такі часи, що й рідному братові не можна вірити. От я й надумав: коли хтось із вас помітить, що готується якесь шахрайство — розумієте? — і донесе про це мені, то дістане на руки п’ять тисяч злотих та ще й прибавку до зарплати. Я нікого не скривджу, буду вам за батька рідного, але обкрутити себе навколо пальця не дам. От і все. Можете йти до роботи.

Один із присутніх, сивий, згорблений чоловік, керівник гуральні ступив кілька кроків уперед і обізвався:

— Пане президенте…

— Ну, що там іще?

— З того, що ви казали…

— А ви зрозуміли те, що я казав?

— Зрозумів, але…

— Усе зрозуміли?

— Все, і саме тому…

— То нема про що й балакати. Я скликав вас не для балачок. А кому щось не подобається — під чотири вітри. На свіже повітря! Я нікого за поли не тримаю. Тільки раджу подумати! З роботою ниньки не так легко. А свідоцтво я вже дам таке, що й ну! Та й зв’язки в мене є! Нікому в Польщі не радив би бути моїм ворогом! До побачення, панове! — І, грюкнувши дверима, Дизма вийшов.

Якусь мить у кімнаті було зовсім тихо. Потім обізвався один:

— Гарна історія!

— Але ж це обурливо! — вигукнув керівник гуральні. — Він хоче зробити з нас шпигунів!

— І що за тон!

— Я піду з роботи.

— Він же поводився з нами, наче з солдатами.

— А що за мова! Це ж неподобство! Звертався до нас якимсь жаргоном, ніби вважав, що ми не зрозуміємо культурної мови!

— Говорив наче зумисне, щоб нас образити!

— У нас єдиний