Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
До того ж приєдналася ще й та біда, що клерикальній чистці підпали й твори класиків, таких, як Шевченко, Франко, Горький, Флобер, Бальзак, Золя. Їх мали заступити оповідання про галицьке село сучасних письменників (Стефаника офіціально не піддали чистці, але й не рекомендували його читацькій публіці), але з-під пера тих доморослих писак оте село виходило таким же безпросвітно темним, таким затурканим, що гидко було читати ту писанину. Наприклад, Бронко в одному з них вичитав, що селяни для економії солі здобрювали пійло коровам власною сечею.
У тридцять четвертому році керівництво читальні на Мнихівці перейшло в руки сельробівців.
Бронко не був членом читальні, і тому загальні збори, під час яких сталася ця зміна, відбулися без нього, але коли пізніше він прийшов до читальні, щоб обміняти книжку, то зразу зауважив чимало різних змін. Насамперед у читальні верховодили тепер молоді люди, мало що не його ровесники. Раніше тут такого не бувало.
Щоправда, Бронко спочатку трохи розчарувався, коли діяльність нового правління теж, як йому здавалося, почалася з вечірок з фантами, з танців, музичних, драматичних та різних там інших гуртків.
Бронко в той час всихав від спраги за наукою і тому не мав охоти до такого роду молодіжних розваг, а просто-таки ставився до них недоброзичливо. Його виключно займали газети і журнали, якими був завалений стіл у читальні, наче тік снопами. Бронко відразу помітив, що читальня виписувала не всі журнали. Багато з них, як видно, примандрували сюди з приватних бібліотек.
Саме в той час з якоїсь причини Борис Каминецький протягом місяця заступав у читальні бібліотекарку. Пізніше Бронко здогадався, що це заступництво було заздалегідь обмірковане.
Трохи сутулий, як більшість юнаків у тому віці, по-пролетарськи одягнений хлопець, цікавий, що аж трусився, побачивши нову книгу, не міг не звернути на себе уваги комуніста Каминецького, тим більше, що той мав доручення окружкому приглядатись саме до таких юнаків.
Спортивної будови, хоч і не першої молодості, присадкуватий чоловік, з монументальним, ніби з каменя витесаним засмаглим, аж бронзовим обличчям, з першого погляду викликав симпатію в Бронка. Чоловік цей легко запам'ятовувався ще й через свою незвичну (вся шкіра була поморщена, начеб її хто ниткою зібрав) лисину, яка розмістилася на голові Каминецького не так, як у людей, спереду, а збоку, від правої скроні до маківки.
В нашвидку (олівцем) заготовленому каталозі з'явились нові назви книг, які полонили Бронка вже самим своїм заголовком: «Всесвіт», «Народження людини на землі», «Культ релігії у різних народів», «Заполяр'я», «Виникнення світу», «Що таке аграрна реформа?» і т. д. В цьому каталозі Бронко наткнувся на імена авторів, про яких він досі й не чув: Горький, Фурманов, Шолохов (всі у польському перекладі).
Котрогось дня потрапила Бронкові до рук розтріпана, засмальцьована, заяложена на ріжках сторінок книжка М. Островського «Как закалялась сталь».
Каминецький вийняв з шухляди стола, як видно, наперед відкладену книгу, простягнув її Бронкові, а потім наче придержав. Дещо здивований таким маневром, Бронко відірвав очі від книги і підвів їх на Каминецького. Чи видалося Бронкові, чи справді якось інакше подивилися на нього оті сіро-голубі очі в товстих повіках?
Оглянувши нарешті книжку, Бронко повернув її назад Каминецькому.
— Я по-російськи не вмію читати.
— А ти візьми й спробуй. Чого заклопотався, як квочка коло курчат?
— Та що я буду зачинати, коли я не розумію слів…
— Таки ані-ані не розумієш? — з дружньою іронією спитав Борис.
— Я вже казав, — досить нечемно відповів Бронко, бо подумав, що з нього глузують.
— А я ще раз кажу, а ти спробуй! Випиши собі незнайомі слівця, а я тобі поясню. Не святі горшки ліплять.
— То вже треба виписати «закалялась». Я не знаю, що це означає.
— «Гартувалась» буде по-українськи. «Як гартувалась сталь»… А це слівце, між іншим, варто собі взагалі запам'ятати, — розумно?
Трохи згодом ця книга стала для Бронка чудодійним екраном, на якому оживали вичитані в газетах і книжках, а то й просто почуті факти з історії революційної боротьби. Пропущені крізь гаряче горно юнацької фантазії, вони тепер ввижалися йому ще більше опуклими та наснаженими пристрастю, якими, можливо, й були в житті. Треба було часу для того, щоб Бронко усвідомив, що його сприйняття цієї книги далеко не оригінальне: сотні тисяч юнаків так само сприймали книгу Островського, і для сотень тисяч вона була і ще буде в майбутньому першим, хоч трохи й наївним, осмисленням революції.
— А ти побудь, хлопче, ще трохи в читальні. Подивися, як інші розважаються. Хіба, може, спішиш?
Бронко не спішив. Куди мав спішити по роботі?
Того вечора Бронко і Борис Каминецький вийшли з читальні разом.
Був кінець травня. Теплі, такі вже теплі, що, здавалося, на очах розвивалися дерева й квіти, дні змінювалися холодними місячними ночами. Зате ночі пахли духмяно. Пахли свіжо засадженими городами, вербою, пізнім квітом акації і вологістю.
Може, тому, що вдень всю увагу на себе привертала зелень у всіх відтінках, вночі в Нашому домінували звуки й пахощі.
Аж на Черешневій було чути, як дзюрчить Прут у коліні, як крадькома скриплять сусідські хвіртки, як по затінених місцях шепчуться закохані. А може, й не шепчуться? А може, це тільки слухові, породжені тугою власного серця, галюцинації у Бронка? Хати, господарські будівлі біля них, кущі бузку чи калини при воротях, силуети яблунь, стрункі обриси груш, парасольки вишеньок карликової породи — все у місячному сяйві дихало таємничістю. Здавалося, за рогом кожної хати, під тінню кожного дерева причаїлося чудо. Змінився в цю пору і ритм вулиці. Люди не йшли, а пливли. Спішити міг хіба той, хто біг за лікарем чи священиком. А в Нашому якраз тієї весни люди якось мало хворіли.
Бронко сподівався (бо ж для чого тоді йому було сказано чекати?) почути від товариша Каминецького щось особливе, але той, як на злість, почав розводитись перед Бронком про красу Поділля, порівнюючи його з горбкуватим рельєфом
