Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Князь завважує: з ким би не розмовляв Хафіз, те й робить, що кидає замилувані позирки на Забаву. Те не подобається Ярославі та й йому, признатися.

— Терхан, сподіваюсь, прибув до Черна не так собі. У нього до мене діло?

— Князь, як завжди, догадливий, і надто догадливий.

— То пригощайся та й підемо. Повинність — вона передусім. А наші жони вельми цікаві, їх не переслухаєш.

Хафіз усміхається. Пригощається живністю й кидає веселі, теж усміхнені позирки на всіх, а найбільше-таки на Забаву. Чи не вподобав дівку? Воно й не дивно, Забава зріла вже і не по-земному ліпотна. Он скільки в матері Миловиди внуць, а лиш Забава вилита бабця. Геть усі крапельки її позбирала. Та й вдачу має вельми людяну і серце голубино довірливе та ніжне. А обрин сказав: він саме це цінує в очах вродливиць. Тож і забув, либонь, угледівши таку, що по серцю йому, в які ворота ломиться. Нічого не скажеш, собою він ліпотний і вдачею такий, що будь-кому розтопить серце. Одна усмішка чого варта. А бесіда? А позирки очей? Та й статурою справжній муж, літами молод ще. І все ж обрин є. Хай і наполовину, одначе обрин. Забава мала б пам’ятати це й ховати від нього очі, а не ширити їх та заглядатися не знати як.

Таки нескоро усамітнився б, мабуть, із тим Хафізом, коли б Ярослава не знайшлася та не зникла з-за столу купно з Забавою.

— Я слухаю терхана, — мовив, коли залишилися вдвох. — Кажи, яке діло привело тебе до мене?

Хафіз примовк на мить, схоже, ніби вагався, казати чи не казати.

— Не вельми веселе, княже.

— Отак? Що ж, кажи, яке є. Веселого діла можна уникнути, невеселого — навряд.

— Що правда, то правда… Каган повелів мені привести до повинності і сплати данини сусідів твоїх — кутригурів.

— Тією силою, що маєш?

— Не силою. Кутригури давно колись були скорені вітцем нашим і як такі полишені в цих землях. Відтоді ані данини не платили, ані якоїсь повинності не мали, крім одного-двох походів у землі Візантії. Дандал велить нагадати їм, що вони багато завинили.

— Їдь, нагадуй. До чого тут я?

— Сподіваємось, що князь не відмовиться підтримати нас мечем і сулицею, коли дійде до того, що доведеться нагадувати кутригурам про їхню повинність силою.

— Ну ні! — обурився князь Радим і став на рівні. — З мене доста тієї січі, що мав із вами. Хай знає твій каган: ані на кутригурів, ані на когось іншого в супрязі з ним не піду. Вистачить і того, що плачу данину.

— Вона могла б бути меншою, а то й зовсім могло б не бути її.

— Ні і ні! Мій вітець навчав мене не перекладати своє безліття на чужі плечі і пам’ятати: честь — над усе. Вона — окраса імені, як і діянь, тим паче діянь князя.

Аж тепер Хафізові, здається, не до веселощів.

— Я казав уже: похід — лише в крайньому разі. Передусім буде нагадування про повинність.

Радим ні пари з уст.

— Князь і цього не радить робити?

— Ніби моя рада щось важитиме, коли є рада кагана Дандала.

— І то правда, — підвівся терхан і тим дав знати: ітиме вже. — Від чого, від чого, а від неприємної розмови з кутригурами мені не ухилитись.

Рушив до виходу, та на порозі знову зупинився.

— Я чому вдався з цим до князя. Вперше йду на таке діло, гадав, він поїде зі мною і підкаже, де слід, як діяти.

Князь мовчазно, одначе промовисто розвів руками.

XV

Воістину правду кажуть потішники: згадала бабця, як дівкою була. Понад сорок літ тому були кутригури підвладними аварам, потім — спільниками в походах ратних, ще потім — ні від кого не залежним плем’ям, і маєш: багато завинили, одягайте знову на себе вериги, будьте конюхами. Ні, для цих аварів не існує ніяких законів. Що намислили, те має й бути, чого заманулося, те й подай їм. Це так і Тивері можуть сказати, коли виб’ється з-під них і стане вільною: «А ви забули, що були колись нашими данниками?»

О сусідів замали! І Баяна немає вже, і в поході супроти слов’ян мало не половину турм втратили, а не вгомоняться, бач, нових данників шукають.

І все ж жива, не вмирає певність: таке аж надто вже непомірне зазіхання на все і всіх рано чи пізно стане для них крутопаддю, в яку летять усі заповзяті стрімголов, та з якої не вертаються. Хай ідуть до кутригурів, хай домагаються боргу, може, саме там і утнуть їм пазурі, що хочуть запустити в живе людське тіло. Кутригури нині не ті, що були колись, та й хан Коврат не з тих, що можуть явити слабкодухість і простягти руки для вериг. Роту дає — не з тих. А коли не являть покори кутригури, то буде знак і для них, тиверців.

Тим потішав себе князь Радим, тією певністю, властиво, й жив усі, що їх посилали боги, дні, седмиці та ждав, чим же завершаться Хафізові відвідини хана Коврата, перетрактації з Ковратом. Знає Хафіза, не втерпить, повертаючись від кутригурів, заверне до Черна і скаже, тим паче, коли поїздка виявиться вдалою. Та ба, минали дні, минали седмиці, а Хафіз не об’являвся в Черні. Як поїхав по бесіді і слід по ньому згаснув.

«Таки поламав зуби на Ковратові чи взагалі послухався моєї ради і не їздив до Коврата?»

Цікавість не давала супокою, такий, що й послав би когось вивідати, був обрин у кутригурів чи не був, а коли був, то що виїздив. Коли справді обламав на кутригурах кігті, об тім має знати Світозар і всі князі-кревняки, коли послухався його, княжої, ради і не вів перетрактацій із кутригурами, теж непогано. З такого можуть бути люди, з таким і заприятелювати не завадить. Має ж бо в жилах і слов’янську кров.

Був саме на тім небі, з якого вирайські сади видно, як почувся на подвір’ї голос Ярослави: «Чи князь вдома?» Либонь, не тому почув його, що надміру голосний був, а тому, що неприховано тривожний.

«Що з нею?» — рушив назустріч, та одразу ж і зупинився. Чи з двору до