Синi етюди - Микола Хвильовий
- Агов!
Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.
"Наче лiс життя",- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я вийшла на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм, iнакше й не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах обличчям до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене так здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.
На дальньому деревi жеврiла полоска конаючого сонця, i вiдблиск її падав на пiвденний край чорного лiсу. Був прекрасний момент для споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни "Рамаяни". "Чи не найшли вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?"
Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого не трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене, i я зустрiла його мовчанкою.
- Ходiм! - спокiйно сказав вiн.
Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п'яний. Пам'ятаю, зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою руку й притиснув її до свого серця. Почуття радости обхопило мене, бо менi прийшла мисль, що тiльки сьогоднi Чаргар став близькою менi людиною. Я вже не хотiла тривожити його своїми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але на цей раз вiн сам почав розмову.
- Я гадаю, Б'янко,- сказав вiн,- ти розумiєш мiй душевний стан i простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.
- Я тебе розумiю, - сказала я.
Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсеевi, коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але потiм вiн чомусь усмiхнувся, наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над своєю останньою фразою про Мойсея.
- Я тебе розумiю,- ще раз сказала я.
- Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз думав про спорiднення наших душ.
- Спорiдненiсть наших душ? - якось хутко спитала я.
- Спорiдненiсть наших душ! - ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргаровi. Я тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже добре знала його - i знала, що найменша моя цiкавiсть одразу викличе небажану менi реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.
- Ти знаєш,- раптом зупинився вiн,- менi на полянi блиснула така генiальна мисль, якої iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.- говорив вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб…як його…
- Радслужбовцiв.
- Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн.
- Чому ти хвилюєшся? - спитала я.
- А тому,- рiзко скрикнув вiн (i менi знову здалося - дитячим дискантом), що я не виношу цiєї самовпевнености нашого вiку. Всi цi ячейки, комiсари, комунiсти - все це така дешева демагогiя. Така…
Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм зупинив мене, подивився уважно менi в очi й сказав тихо:
- Тобi можна довiрятись?..
- Що з тобою? - здивовано кинула я.
- Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову.
- Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну навiщо цi комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже мiй, ну навiщо? Я задихаюсь! Я їх зовсiм не хочу чiпати - Боже, спаси! Хай вони завойовують цiлий свiт. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я хотiв би, щоб вони зовсiм не знали про моє iснування!
Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк. Я подивилась на нього. Вiн плакав. Далебi, вiн плакав: я бачила, як кiлька сльозинок покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливої огиди - i я рiзко й чiтко сказала:
- Сер Чаргаре. Що з вами?
Вiн стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Вiн так постояв хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я вже знову бачила колишнього неприступного художника.
- В життi все буває,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.
Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив, як вiн далеко забрiв у розмовах зi мною, i поспiшив замести слiди. Спецiально для цього й було розiграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть забула про цей епiзод. "Ну нє,- подумала я.- Тепер ти в моїх руках - i я примушу тебе сказати недоговорене".
…Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв темний лiс, i бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в нього й повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались ми також мовчки. Пам'ятаю, я стиснула йому руку й трохи її придержала. Вiн здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тодi Чаргар мусiв її вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i пiшов од мене прискореним кроком.
VII
За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава - i я її обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку. Вона попрохала в мене п'ять карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що їде до своєї матерi, що "живе на пiвнiчному краю города". Вона хоче повезти їй подарунок. Я їй, звичайно, не повiрила, бо знала, що вона просто їде до свого любовника - вiн, здається, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потiм зупинила мене бiля вечiрньої вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала поїхати з нею. Вони - її любовник i вона - хочуть улаштувати нiч п'янки й любовної оргiї.
- Ну, Б'янко, поїдемо на п'янку,- зробила вона гру слiв i всмiхнулась.
Я сказала, що я, можливо, i поїхала б, коли б загубила свою невиннiсть.
- Себто яку невиннiсть? - здивовано спитала вона. Я сказала й хотiла йти. Тодi журналiстка схопила мене
