Синi етюди - Микола Хвильовий
- Б'янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись?
- Що саме? - спитала я й здригнула.
Чаргар зам'явся й мовчав. Тодi я впевнено пiдiйшла до електрики й погасила її. Потiм я знову сiла на лiжко.
- Ти, може, маєш на увазi циганку? - спитала я, свiдомо вiдтягуючи рiшучий момент.
Чаргар мовчав i ласкав мої руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi.
- Ну, в чому ж справа? - знову спитала я.
- Я говорю…- замнявся вiн i рiшуче додав,- ти говорила, що кохаєш мене?
- Так. Говорила.
Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що й вiн покохав мене, що… i т. д.
- Ти теж говорив менi про це! - усмiхнулась я.
Але - почекайте! - то ж були, мовляв, несерйознi розмови! Словом, вiн тiльки тепер вiдчув, як вiн кохає мене. Я згадала недавнiй свiй жарт про весiлля з Куком i спитала, чи не трапилось iз ним того, що з Онєгiном. Коли Татьяна була вiльна, вiн її вiдштовхував. Як вийшла замiж… Ну, ясно: iсторiя повторюється. Тодi Чаргар став божитись, що нiчого подiбного не трапилось, що це мої вигадки.
Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? I тодi ж менi блиснула жахна мисль. Чи не думає вiн i справдi, що я вийшла замiж за Кука? "Так от чому покохав вiн мене!.. Теж алiменти!" Я обережно стала його випитувати.
- Ну, добре,-'сказала я.- Припустiм, що ти мене кохаєш, i припустiм, що я обдурила тебе.
- Себто як? - не зрозумiв мене Чаргар.
- А так,- спокiйно сказала я.- Я й не думала виходити замiж. Це просто був жарт.
Вiн ураз одхилився вiд мене й захвилювався: мовляв, навiщо цi жарти? I потiм, хто менi дав право так жартувати з ним? (Вiн так i сказав "хто менi дав право"). Тодi я вмить пiдвелася й засвiтила електрику. Я стала напроти Чаргара й рiзко сказала:
- Що значить - "хто дав менi право?" Вiдкiля цей тон?
Вiн сидiв блiдий i мовчав. Менi знову пришила мисль, що я перебiльшую, що я зовсiм не зрозумiла його (вiн, мовляв, просто не любить жартiв у серйознi хвилини), що я зовсiм даремно турбуюсь: Чаргар i не думав мене ображати. Я пiдiйшла до нього й закинула свою руку на його шию.
- Милий мiй,- сказала я,- не гнiвайся! Я, їй-бо проти волi образила тебе.
Вiн довгим i уважним поглядом подивився менi в очi. В цi хвилини менi буквально забивало дух i бракувало повiтря - так хвилювалась я. За один момент менi в головi пронеслось мiльйон думок. Вони летiли, як блискавицi, наздоганяючи одна одну.
- Добре, я на тебе не гнiваюсь! - сказав художник.- Але все-таки ти менi мусиш сказати: ти вийшла замiж чи нi?
Тодi менi блиснула мисль, i я сказала:
- Вийшла, мiй милий! Вийшла!
Вiн рiшуче взяв мене за руку й посадовив на лiжко. "Алiменти", - якось мляво подумала я й вiдчула в усьому тiлi немiч. Чаргар мене ласкав. Свiжий вiтрець летiв у кiмнату, i знову запахло якимись польовими травами. Дрiбний весняний дощик ущух, i в вiкно зазирала темна нiч. Чаргар пiдiйшов до електрики й погасив її. Вiн обережними рухами примусив мене розтягнутись на лiжку. Чаргар хотiв уже брати мене, як у цей момент менi вернулись сили. Я так одштовхнула його, що вiн ледве вдержався на кроватi. Потiм я скочила з лiжка й знову запалила електрику. Я пiдiйшла до Чаргара. Вiн здивовано поставив на мене свої очi. Тодi я красномовно подивилась на нього, плюнула в обличчя й мовчки пiшла до дверей.
IX
Так скiнчилася моя iсторiя з художником. Так ганебно скiнчилось це святе (вiн так i говорив колись: "свята простота") i тепле кохання. Хiба можна написати ту муку, що творилась тодi в моїй романтичнiй душi? Сьогоднi я на життя дивлюсь цiлком реально. Сьогоднi я й сама iнодi посмiхуюсь iз себе. Але тодi в моїх очах маячiла сентиментальна даль, i тому, коли я побачила, що Чаргар, моя остання надiя, не мiг утекти вiд свiтового бардачка, я кинулась у розпач.
Пройшло кiлька днiв iз того часу, як я бачила Чаргара, але менi здалось, що це було так давно й так далеко, як далеко маячить глухий закуток моєї неповторної молодости й тих духмяних золотих пiвникiв, що не то лiденцями на ярмарку снились менi, не то серед "анютиних глазок", кануперу й м'яти закукурiкали моє дитинство.
Вечiр Першого травня рiшуче й навiки вiдкинув усi мої надiї й сподiвання, i я раптом зупинилась перед порожнечею канцелярських буднiв.
Як я тепер ненавидiла художника! Боже мiй, як я його ненавидiла! Тiльки тодi я зрозумiла, що по сутi i бiленький домик, i золотого пiвника на флюгелi, i темнi провiнцiальнi садки - все це я покинула в iм'я його. Спершу, як i треба було чекати, я хотiла якось помститись за розбитi надiї. Менi так хотiлось принизити й наочно показати Чаргаровi, чого вiн вартий. Але потiм це бажання погасло в менi, i я вже просто не згадувала його - таким маленьким i нiкчемним зробився вiн у моїх очах.
Але тоска за даллю не покидала мене. Бiльше того: вона тепер так розгорiлась, як нiколи. Це було її останнє полум'я.
Нiхто з радслужбовцiв не брав такої великої громадської нагрузки, як я в цi днi. Я, як п'яничка горiлкою, захлиналась нею. Менi здавалось, що я затоплю в цiй роботi своє лихо. Але скепсис уже з'їдав мене. Менi ввижалось, що я по сутi виконую дрiбну й зовсiм непотрiбну роботу дрiбних i нiкчемних людей, що живуть, як воли, як корови, що коло їхнiх iнтересiв обмежується "геранню" на столi. Я брала активну участь в органiзацiї жiнок, в делегатських зiбраннях, в редагуваннi мiсцевої стiнгазети, але я завжди думала, що нашу стiнгазету зовсiм не випадково називають "Стiнгазом" ("стiнгаз"). Саме все це - газ, димок. Горить вогка солома, а люди сидять бiля цього iлюзорного вогнища й гадають, що "без огню не буває диму".
Коли я виходила з установи й на порозi зустрiла сiрооку журналiстку.
